Бембля. Вони щиро привіталися.
– А я зняв допіру мірку з тих двох жінок, що преставилися вчора ввечері, містере Бембль, – мовив трунар.
– Глядіть, містере Соуерберрі, ви ще он як забагатієте! – одказав сторож, засовуючи два пальці у простягнену йому табакерку, зроблену на взірець маленької труни. – Кажу ж бо вам, забагатієте! – додав він, дружньо ляснувши трунаря ціпком по плечах.
– Направду? – промовив трохи нерішуче трунар, мов зневіряючись у можливості такої події. – Ох-ох, Рада встановила такі мізерні ціни, містере Бембль.
– Та й труни невеличкі, – зареготався той так голосно, як могла сміятися лише така відповідальна урядова особа, як парафіальний сторож.
Містер Соуерберрі був звичайно в захваті від цього дотепу (як йому й належало бути) і довго вторував своєму знайомому.
– Так, так, містере Бембль, – переборов він нарешті сміх. – Ніде правди діти – відколи запроваджено нову систему харчування, труни стали наче б трохи вужчі й не такі глибокі, як то було колись, але ж і нам без заробітку не можна, сер: дошки коштують дорого, а залізні держальдя з Бірмінґему виписуємо.
– Та звісно вже: кожне ремество має свій ґандж, – згодився містер Бембль, – але чесний бариш – річ законна.
– Аякже, аякже! – підхопив трунар. – Якщо мені, бува, не щастить на одному, на другому, то я вже якось надолужую на третьому, – хе-хе-хе!
– А звісна річ, – сказав містер Бембль.
– Хоча я мушу зазначити, – продовжував трунар свої професійні спостереження, – я мушу зазначити вам, містере Бембль, ось що: найбільші збитки я маю через здорових, дебелих людей; сухорляві живуть довше, а, уявіть собі, гладкі мруть тут як мухи. Люди, яким жилося в світі не абияк, які завжди платили вчасно свої податки, гинуть у першу чергу і скоро опиняться у вашому Притулку, а вірте моєму слову, містере Бембль, якихось три-чотири зайві дюйми вельми підточують загальний зиск, а особливо коли маєш на шиї родину.
Містер Соуерберрі сказав це з обуренням тяжко скривдженої людини; містер Бембль збагнув, що його тон міг би кинути пляму на честь парафії, і тому обережно дав інший ухил балачці й завів мову за Олівера Твіста, що найбільше цікавив його на цей момент.
– Між іншим, чи не знаєте ви часом когось, хто б потребував хлопчика? – почав він. – Це наш вихованець, що тяжить, так би мовити, як млинове жорно над парафією. І на яких чудесних умовах, на яких умовах оддають його, містере Соуерберрі, якби ви знали!
Містер Бембль показав ціпком на об’яву й тричі вдарив по словах «п’ять фунтів», виведених здоровезними літерами.
– Чи ба, яка оказія! – скрикнув трунар, беручи містера Бембля за обшиту золотим брузументом петельку уніформи. – Я саме хотів з вами про це поговорити. А бачите… Ах, Господи милосердний! Які елегантські ґудзики, містере Бембль! А я досі ще ніколи не звертав на них уваги!
– Так, і на мою думку, вони теж досить гарні, –
