Олівера, на превелике його диво, було звільнено від ув’язнення, і він одержав наказ убратися в чисту сорочку. Не встиг він управитися з цією незвичайною для себе зміною туалету, як містер Бембль власними своїми руками приніс йому миску каші зі святковим десертом – чотирма з половиною лотами хліба. З цього дивного дива Олівер гірко заплакав, цілком природньо гадаючи, що Рада, очевидячки, поклала вбити його для якогось загального добра, бо інакше не почала б годувати його, мов на заріз.
– Не три очей, Олівере, ач, які червоні! Іж свою кашу і будь вдячний, – урочисто мовив містер Бембль так, щоб кожне слово врізалося хлопцеві в пам’ять. – Тебе віддають у науку, Олівере.
– В науку, сер? – тремтячи озвався Олівер.
– Так, – відповів містер Бембль. – Добрі, милостиві пани добродії, що заступають тобі, Олівере, батька й матір, яких у тебе нема, дадуть тобі освіту, наставлять тебе на життьову путь і виведуть тебе в люди – дарма, що це коштує парафії аж три фунти десять шилінгів! Три фунти десять шилінгів, Олівере! Сімдесят шилінгів – вісімсот сорок пенсів – це все для якогось байстрюка, сироти безрідного, якого ніхто не любить.
Містер Бембль на мить замовк, щоб перевести дух після своєї довгої, суворої рацеї, і побачив, що по щоках бідної дитини котяться ревні сльози.
– Ну, годі, годі, Олівере, – сказав вже не так урочисто містер Бембль, страшенно задоволений з очевидних наслідків своєї красномовності, – годі, витри очі рукавом куртки й не капоти слізьми в кашу – це дуже нерозумно.
Містер Бембль мав рацію: води в каші було вже й так забагато.
Дорогою до магістрату він наказав Оліверові нічого не боятися, тільки дивитися весело й бадьоро, а як, бува, пан суддя запитає, чи йому хочеться йти в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олівер обіцяв виконати усе як слід, тим більше що містер Бембль, між іншим, завірився його добре почастувати, якщо він не послухає. У магістраті сторож залишив його на самоті у якійсь невеликій кімнаті й наказав чекати. Хлопчик просидів нерухомо з півгодини, а серце йому болісно стискалося з непевності. Нарешті містер Бембль просунув у двері свою голову, не покриту цього разу трикутнім капелюхом, і голосно мовив:
– Серденько моє Олівере, ходи-но сюди до панів добродіїв. – А потім суворо глянув і стиха додав: – Пам’ятай, що я тобі казав, шибенику.
Олівер наївно витаращив на містера Бембля очі, здивований його непослідовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг до сусідньої кімнати. Це був просторий покій з великим вікном; двоє панів у напудрованих перуках сиділи на кафедрі, один читав газету, а другий розглядав крізь черепахові окуляри невеличкий клапоть пергаменту.
Містер Лімбкінс стояв по один бік кафедри, а містер Гемфільд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.
Якихось двоє дебелих чоловіків у ботфортах походжали по кімнаті. Пан в окулярах клював носом над своїм пергаментом і саме задрімав, коли містер Бембль привів Олівера перед кафедру; настала хвилева тиша.
– Це той
