Олівера збудило настирливе грюкання у двері майстерні. Чобіт ударив у двері разів із двадцять п’ять, заким Олівер встиг нап’ясти так-сяк на себе свою одежину; коли він підбіг до дверей, щоб скинути з них ланцюжка, ноги замовкли, зате голос, що, очевидячки, належав власникові ніг, пробубонів:
– Чи відчиниш ти мені двері нарешті, га?
– Зараз, зараз, сер, – відгукнувся Олівер, скидаючи ланцюжка й повертаючи ключа в замку.
– Ти, мабуть, новий підмайстерок, га? – провадив голос.
– Так, сер, – одказав Олівер.
– Скільки маєш літ?
– Десять, сер.
– То я тобі ось зараз як дам, підкидьку! – І після цієї люб’язної обітниці власник голоса свиснув.
Олівер надто добре знав зі своєї минулої практики значення цього красномовного слова й тому був певний, що власник голосу, хоч хто б він був, з честю виконає свою обіцянку.
Тремтливою рукою взявся він за защіпку й відчинив двері, зирнув туди й сюди, але нікого не було видно: мабуть, чоловік, що гукав на нього знадвору, зайшов кудись погрітися, бо навколо так-таки й не було жодної живої душі, окрім здорового хлопчиська з дитячого захисту, що сидів на стовпчику насупроти будинку й уминав партику хліба з маслом, краючи її складеним ножиком на шматки й хутко глитаючи їх.
– Даруйте, сер, – промовив нарешті Олівер, не бачачи більше нікого на обрії. – Чи не ви це стукали часом?
– Я.
– Вам, мабуть, потрібна труна, сер? – безвинно провадив Олівер.
Хлопець зирнув на нього вовком спідлоба й сказав, що Оліверові знадобиться вона раніше за такі жарти зі старшими людьми.
– Хіба ти, підкидьку, не знаєш, хто я такий? – спитав він з почуттям власної гідності, злазячи зі стовпчика.
– Не знаю, сер, – відказав Олівер.
– Я містер Ной Клейполь, а ти мій підручний. Поприймай віконниці, та швидше-бо, паскудне ледащо. – З цими словами містер Клейполь дав Оліверові доброго стусана і гордо, з королівською величчю, увійшов до майстерні, хоча великоголовому опецькуватому незграбі досить трудно видаватися величним, а особливо коли додати до цього ще червоний ніс і руде ластовиння.
Олівер відніс на подвір’я за хатою дерев’яні віконниці і висадив по дорозі одну шибку, бо важкі заслони були йому понад силу. Ной потішив його, що він безпремінно дістане на горіхи, але зволив-таки допомогти йому трохи. Незабаром з’явився містер Соуерберрі, а за ним і його дружина. Ноєве пророкування справдилось – Олівер негайно дістав на горіхи, а потім йому дозволено було піти з люб’язним колегою до кухні снідати.
– Присунься до вогню, Ною, – сказала Шарлотта, – я приховала для тебе кавалок ситої свининки від хазяйського снідання. Олівере, замкни двері за містером Ноєм і візьми те, що лежить он там на покришці. Ось тобі чай, сідай на скриню і пий хутчій, бо треба швидше
