здригнувсь і круто обернувся до старого, але той знизав плечима аж по самі вуха і втопив байдужий погляд у протилежну стіну.
Вони замовкли. Усі члени чесної компанії віддалися на якийсь час власним думкам, і навіть собака, що якось занадто хитро облизував у кутку губи, здавалося, обмірковував, як би найкраще вчепитися зубами в литку першого стрічного пана чи пані на вулиці.
– Треба комусь безпремінно винюхати, що там у поліції сталося… – мовив нарешті містер Сайкс, але вже багато тихіше.
Феджін хитнув головою.
– Якщо він не виказав нас і не викрутився, то нема чого боятися, аж доки він не вийде на волю, – провадив Сайкс, – а тоді доведеться накинути на нього оком: пускати його на всі чотири вітри не можна, ні, ні, ні!
Феджін знову хитнув головою.
Ця тактика була безперечно найкраща, але на перешкоді їй стояла одна притичина: Проноза, Чарлі, Феджін і містер Вільям Сайкс усі як один гидували поліцією і ні за що в світі не наблизилися б до неї з доброї волі.
Скільки часу сиділи б вони в такій досить неприємній нерішучості, мовчки дивлячись одне на одного, – невідомо; проте над цим нема на що й міркувати, бо незабаром двері відчинилися і до кімнати завітали дві молоді леді, що їх Олівер вже тут колись бачив; отже, розмова поточилася далі сама собою.
– Так його! Чудесно! – радісно скрикнув старий. – Піде Бетсі! Ти ж підеш, голубонько?
– Куди це? – здивувалася та.
– Та тільки-но до поліції, квітонько, – улесливо відповів старий.
Треба сказати, що шановна панна категорично не відмовилася від цього, але висловила тільки цілком серйозне й глибоке побажання, щоб її «взяли чорти», якщо вона згодиться на цю пропозицію. (Ця тонка і ввічлива відповідь свідчила, безперечно, про те, що міс Бетсі мала природний такт, який не дозволяє нам засмучувати наших ближніх рішучою відмовою.)
Старий зробив кислу міну й відвернувся од цієї панни в жовтих папільйотках (досить пишно, щоб не сказати – розкішно вдягненої в червону сукню й зелені черевички) до її товаришки.
– Нансі, моя крихітко, а що ти нам на це скажеш? – солодким голоском спитав він її.
– Нема дурних, не підлабузнюйся, Феджіне, – відповіла Нансі.
– Що це? – глянув на неї сердито містер Сайкс.
– Те саме, що я кажу, – спокійно відповіла вона.
– Тобі йти найбезпечніше, про тебе тут ніхто нічого не знає, – доводив Сайкс.
– Та я й не хочу, щоб знали, тому й не піду, Біллі, – так само спокійно відповіла Нансі.
– Вона піде, Феджіне, – сказав Сайкс.
– Вона не піде, Феджіне, – заперечила Нансі.
– Феджіне, вона піде.
Містер Сайкс мав рацію. Лайкою, погрозами та різними обіцянками вони таки переконали дівчину зважитися на цей крок.
А втім, у неї не було таких важливих причин боятися поліції, як у її милої приятельки, бо ж вона тільки
