дуже мудрого знавця своєї справи (він, здавалося, був і сам тієї самої думки).
– Ну, а спати, дитино, хочеться?
– Ні, сер.
– Ні, – з лукавою посмішкою задоволено повторив лікар. – Тобі не хочеться ані спати, ані пити – правда?
– Ні, сер, пити трохи хочеться, – відповів Олівер.
– Я так і знав, місіс Бедвін, – зрадів лікар. – Цілком натурально, що йому хочеться пити. Можна буде йому дати трохи чаю з сухарцем; не замотуйте його в теплі ковдри, але глядіть також, щоб він не мерз. Ви ж пильнуватимете цього, добродійко, – гаразд?
Старенька пані зробила реверанса, а лікар покуштував наготовленого для Олівера питва, похвалив його і швидко вийшов з кімнати, а коли спускався зі сходів, черевики його рипали дуже гордо й упевнено.
Незабаром Олівер знову задрімав і прокинувся тільки опівночі. Скоро по тому старенька пані побажала йому добраніч і лагідно пішла спати, залишивши його на стару гладку покоївку, що допіру прийшла її замінити. Покоївка принесла з собою невеличкого молитовника й дуже великого чепчика й вигідно умостилася в кріслі. Чепчика вона вдягла на голову, молитовника поклала на столі й присунулася ближче до каміна; вона сказала Оліверові, що буде його глядіти, але незабаром її почала брати солодка дрімота, з якою вона, проте, чесно боролася: здригалася, продирала очі, сопла, охала й стогнала (а втім, великої біди з цього не було, бо за кожним разом вона тільки міцно натирала собі носа, а потім знову все одно засинала).
Так помалу тяглася ніч. Якийсь час Олівер лежав з широко розплющеними очима: його неуважний погляд то блукав по складних візерунках шпалерів, то по стелі, де ясними плямками вдбивалося світло з-під абажура каганця. Було щось важке й урочисте в цій темряві й глибокій тиші; вони навіяли на хлопчика думку про те, що в цій самій кімнаті протягом довгих днів і ночей ширяла смерть і може ще й досі сповнити її своїм мороком і жахом; він зарився лицем у подушку й незабаром непомітно для себе самого поринув у глибокий спокійний сон, у той сон, що осліплює очі лише після недавньої тяжкої хвороби, у той тихий безжурний сон, від якого шкода прокидатися. Якби знаття, що така буде смерть, – хто погодився б прокинутись ізнов для життьової боротьби й розради, для турбот про «сьогодні», для страху за майбутнє, а найгірше – для марних спогадів про минуле!
Коли Олівер розплющив очі, надворі стояв уже білий день; на серці в нього було весело й радісно. Криза хвороби щасливо проминула; він знову повернувся до життя.
За три дні, обложений, підпертий зо всіх боків подушками, він міг уже сидіти в м’якому кріслі, але ходити не мав іще сили, і для розваги місіс Бедвін віднесла його до своєї невеличкої кімнатки в нижньому поверсі – сама на власних руках. Вона посадила його біля каміна, а сама примостилася супроти нього і так тішилася, що він одужав і зріс на силах, що аж заплакала радісними рясними сльозами.
– Не турбуйся, синку, це пусте, – промовила нарешті вона, – у мене очі на мокрому місці – мушу гарненько виплакатися, і край. Ось уже все
