Досить цієї кумедії! Мене не одуриш, – сказав містер Фанг.
– Мені здається, ваша мосць, що хлопець дійсно наче не при собі, – несміливо зауважив тюремник.
– Мені про те краще знати, – відповів містер Фанг.
– Підтримайте, підтримайте його, він зомліває, – звернувся старий джентльмен до тюремників, інстинктивно простягаючи руки.
– Відійдіть від нього, хай пада, коли йому хочеться, – сказав містер Фанг.
Олівер скористувався з цього ласкавого дозволу й упав на долівку непритомний.
Усі присутні урядовці переглянулися, але жоден не насмілився ворухнутись.
– Симулянт! Я так і знав! – переконано мовив містер Фанг, немовби цей факт тільки ствердив його думку. – Хай вилежиться, скоро набридне!
– Як гадаєте розв’язати цю справу, сер? – тихо спитав його писар.
– А що тут розв’язувати? Річ проста, – відповів містер Фанг. – Три місяці дому поправи з примусовою працею, само собою. Прошу залишити залу.
Двері розчинилися, і вартові уже схилилися над зомлілим хлопцем, щоб віднести його до камери, коли це нараз до судової залі вдерся якийсь немолодий, засапаний, бідно вдягнений, але цілком статечний чоловік у чорному вбранні й кинувся до судді.
– Стійте, стійте! Не волочіть його! На бога, постривайте хвилину! – скрикнув він, зводячи дух.
Хоча поставленим на чолі добрим геніям судових установ надано необмежене й безапеляційне право над волею, доброю славою і мало не самим життям підданих його королівської величності, а особливо підданих бідніших верств, і хоча в цих стінах щодня відбувається стільки неймовірних подій, що, якби янголи зазирнули до них, вони були б собі очі повиплакували, – громадянство доступитися сюди не має права і тільки живиться відомостями газетних репортерів[1]). І тому не диво, що містер Фанг аж підскочив від зухвалого вторгнення некликаного гостя.
– Хто це такий? Хто це такий? Виведіть його звідсіля! Геть з судової залі! – заметушився він.
– Я прошу слова й говоритиму і не дозволю вивести себе! – кричав чоловік. – Я все бачив на власні очі. Я власник книжного рундука. Прошу привести мене до присяги. Я не дам собі заткнути рота. Містере Фанг, ви мусите вислухати мене. Ви не маєте права мені відмовляти, сер.
Незнайомий мав рацію і говорив занадто впевнено й твердо; справа набирала настільки серйозного характеру, що відмахнутися від неї було вже тепер цілком неможливо.
– До присяги цього чоловіка, – незадоволено бовкнув містер Фанг. – Ну, що ви маєте сказати?
– Так ось, що я бачив, – почав той, – цей джентльмен читав біля мого рундука, а тим часом протилежним боком вулиці чимчикувало троє хлопців – ось цей ув’язнений і ще двоє інших. Хустку вкрав старший хлопець. Я бачив, як він це зробив, і бачив, що це хлоп’я аж скам’яніло з несподіванки.
Тим часом чесний книгар трохи віддихався, заговорив спокійніше й докладно розповів, як стояла
Принаймні, так воно було на той час.
