демонічну зверхність. Спостерігаєш за усіма збоку і бачиш їх проблеми. Їдеш у метро і вдивляєшся в очі людей. У потухлі і висушені буденністю, сірістю та задухою, спалені і зморені очі. Ця історія продовжується і перетікає із дня в день, невідомо для чого ти взагалі їздиш у цьому метро, куди, з ким, навіщо. А потім несподівано трапляються якісь свої – близькі і щирі, відкриті і сяючі. Очі. І ви виходите з метро вже разом.
Проте я не можу сказати, що почуваюся особливою. Я – лише частина декількох мільярдів населення цієї планети, я не хочу гучного і визначного життя, мене відлякує слава і ймовірна зацікавленість моєю особою, від мого життя нічого не змінюється. Ні в кращий, ні в гірший бік. Я працюю в незрозумілій для переважної більшості сфері. Мало хто про це знає, з моїх колишніх друзів, скажімо. Деякі з них мене засуджують, і це вже для мене якийсь невеличкий виклик. Хотілося б пояснити їм дещо, але занадто довго слід буде говорити. Занадто багато порожнини між нами, вона, ймовірно, закладена ще у самому дитинстві. Церква, звичаї, мораль, етика? Начхати. Що більш розвинене суспільство – то менше кожному діла, чим сусід займається у вільний від роботи час, і навпаки. Що більше люди знають про будову, що більше в них досвіду, що краще вони розуміються на темі – то менше їм хочеться про це щораз говорити. Коли я повертаюся до України чи Росії – я все більше почуваюся на руїнах цивілізації. Тут міг бути цивілізаційний стрибок, але люди поки що не хочуть його прийняти, вони не готові. Тих, хто готовий, виштовхують і висміюють.
Я відчуваю, як будь-який успіх чи досвід стає надлишковим. Overqualified – каже тобі суспільство. Менше знаєш – краще спиш. Так, по суті, трактується будь-яка норма суспільного договору. Я не погоджуюсь і страйкую. Я йду за досвідом. Хтось продукує сонячні батареї, намагаючись випередити час, хтось втілює в життя проекти, що змінюють нашу планету, хтось захищає права людини. А я трішки попрацюю з мораллю. Зміна суспільних норм, які закостеніли через моральні інститути, – це те, що мене по-справжньому непокоїть і примушує рухатися вперед. Я не готова розповідати це на камеру і ставати жертвою засобів масової інформації, тому нехай ця розповідь залишиться неперсоналізованою. Може, це й вигадка взагалі. Я цілком усвідомлюю, що моя історія, можливо, змінить щось лише на долю відсотка, на якийсь міліметр відсуне поділку подалі від православної агонії. А може, і не змінить узагалі. Втім, я принаймні спробую. Ти готовий?
Дитинство
Мені пощастило ще народитися у СРСР, але, ймовірно, значно більше пощастило застати його руїну. Ми і досі є її свідками, у моєму містечку змінилося дуже мало. Нові вивіски, старі правила життя, суспільство прогресує так повільно, що відставання я відчуваю все більше. З одного боку – це робить нас найбіднішою країною Європи. Наш страх, наша замкнутість, наші комплекси і є нашою бідністю. Я повертаюсь до свого міста і почуваюся дитиною, настільки до болі знайомі мені бур’ян, що проростає з міського фонтану, пліснява у під’їзді, запах заводу по сусідству. Усі кудись біжать, колотять гроші, втім, не поспішають розвиватися. Усі, як і раніше, роблять космічні ремонти вдома і викидають сміття собі під вікна.
Але я трішки змінилася. Будь-який час у дитинстві так чи інакше проходить щасливо. Дитинство під час війни небезпечне – діти виростають скаліченими, але й ті пам’ятають все у яскравих фарбах. У дев’яностих стало дуже модно лікуватися від алкоголізму. Реклами, секти, кодування, ясновидці. Люди не знали куди дітися, в них несподівано з’явилась незалежність, до якої вони не були готові. Це теж була війна, і вона ще не закінчилася, війна моральності, війна за свободу, війна за справедливість. Люди спивалися і слухали страшні пісні про наркоманів. Тоді найпопулярніші страшилки були про все нове. Секс, наркотики, рок-н-рол. Ну рок-н-рол якось у Радянському Союзі ще потрапляв у якісь шпарини, він час від часу лунав, музика свободи в деяких колах була значно популярнішою, ніж музика війни, тюрем, «лагерєй» і рабства.
От маршрутчики чи таксисти, вони ж досі не люблять музики свободи, і це їх норма, а ми, діти цієї музики, час від часу зустрічаємо інакших представників їх класу. Представників їх класу, що вибиваються з цієї нормальності, а ми радіємо їм, залишаємо чайові за нормальність і адекватність за нашими параметрами, навіть не усвідомлюючи того, наскільки анормальними вони є для свого звичного середовища.
Діти, яким дають сповна розкритися, або ті, що наважуються піти альтернативним шляхом, за досить неоднозначною статистикою стають або успішними, або самогубцями. Невідомо, що краще для суспільства. Я була звичайною замкнутою дитиною, народженою в Радянському Союзі. Слухала і переспівувала пісні про наркоманів, не розуміючи в принципі, хто це такі. Не впевнена, що й батьки тоді це до кінця розуміли. Рок-н-рол звучав, наркотики у моєму житті з’явилися з Братів Гадюкіних, ТНМК і Андрія Миколайчука, ну тобто з’явилися не фізично, це просто були трендові розмови і пісні, всі тоді говорили про те, про що раніше можна було лише мовчати. А вперше я дізналася про те, що таке секс, із якоїсь «Енциклопедії сексуального життя». Тоді це були перші книжки свободи для дітей, перші переклади світових підручників з базової поведінки, з базової
