насувалося на мене з такою швидкістю, як наслідки ядерного вибуху. Я не могла позбутися цього відчуття відстороненості, наче знову існувало дві половини мене. Одна – та, що в стосунках, а друга – стоїть, спостерігає за цим і крутить пальцем біля скроні.
Несподівано я закохалася. У стосунках із Андрієм нічого не змінювалося, ми жили у громадянському шлюбі, рутина нас обгризала і випльовувала, ми все менше розуміли одне одного, здається, й дедалі більше втомлювалися. Я йому зрадила. А далі – не могла мовчати і тримати це в собі, не могла не сказати. Андрій пробачив, але розраховував на моє повернення до звичної, прийнятної для суспільства моногамної моделі. Я мала повернутися в образ домогосподарки. І я намагалася, але не вийшло. Мені здавалося, що я перебуваю у стосунках, після яких, напевне, стають чоловіконенависниками і радикальними феміністками. Ми розійшлися.
Згодом я почала жити з іншим чоловіком, це були справді хороші стосунки. Таким можна собі уявити сімейне вогнище. Вони знову тривали три роки і під кінець просто набридли. Я видихлась. Саме тоді я відчула те, чого давно хотіла, я сьорбнула свободи. Здавалося, що це так просто, невже не можна було її отримати раніше?
Свобода
Я почала подорожувати автостопом. У мене постійно йшли паралельно два стани – в одному я обіцяла собі ніколи не робити певних речей, в іншому – відразу ж порушувала свої обіцянки. «Я ніколи не поїду стопом у машині, де більше, ніж один чоловік!» – сказала я собі й одразу ж порушила. «Я ніколи не поїду вночі», – сказала і порушила. «Я ніколи не поїду взимку», – порушила. Отже, якось автостопом уночі взимку я їхала з трьома азербайджанцями на якійсь роздовбаній «Ладі». Ми заїхали в кафе у Херсонській області, і там дівчинка обслуговувала нас у кращих традиціях совєцького обслуговування. «На, отъебись!» – це традиційне радянське, що, здається, не перекладається жодною іншою мовою світу. В умовах, коли конкуренції не існує, коли є одна пошта, одна ятка з фруктами, один гастроном, одне кафе, один хлібний ларьок, продавцям, офіціантам, поштаркам – їм глибоко пофіг, вони володіють ситуацією, ти їх клієнт у будь-якому разі, якщо тобі треба надіслати листа – тобі до них, голуби вже не літають, конкуренції немає, тобі до них, точно до них, а в них завдяки цьому – абсолютна повнота влади над тобою. Захочуть – не надішлють твого листа. Захочуть – просто виженуть тебе з поштового відділення. Ти можеш жалітися і писати на них скарги, на пошту, на гастроном, на оце-от кафе, от тільки завтра ти знову прийдеш до цієї ж офіціантки, у це ж саме місце, бо іншого тут просто немає. Я дивилася то на неї, то на азербайджанців, що все одно лишали їй чайові, все одно намагалися з нею потоваришувати, все одно залишалися задоволені мерзенним сервісом, бо кращого не бачили. Дивилась на усе це і думала – чорт, але я ж можу стати значно кращою офіціанткою! Мені тоді найбільше чогось хотілося такого. Приземленого, простого. Працювати з людьми і робити це краще, ніж інші, таким чином трохи змінюючи світ навколо.
Десь
