що він і робив.
– Я його бачу! – вигукнув Нік. – Я бачу аеропорт! Боже мій, яка прекрасна картина!
– Якщо ви його бачите, отже, ви не сидите в кріслі, – сказав Браян. Говорив він, не озираючись. На озирання не було часу. – Пристебніться й замовкніть.
Але та довга, самотня злітно-посадкова смуга дійсно була прекрасним видовищем.
Спрямувавши на неї ніс літака, Браян знизився з тисячі футів до восьмисот і продовжував спуск. Під ним, під крилами «Боїнга», помчав на позір безкінечний сосновий ліс. Нарешті ліс поступився розсипу будівель – нетерплячі очі Браяна автоматично відзначали звичайне скопище мотелів, автозаправних станцій та фаст-фудів, – а потім лайнер пролетів над річкою Пенобскот[117] і ввійшов у повітряний простір Бенгора. Браян знову перевірив покажчики на приладовій панелі, відзначивши собі, що закрилки світяться зеленим, а потім вкотре почав викликати аеропорт… хоча й розумів, що це безнадійно.
– Бенгоре, диспетчерська служба, це рейс № 29, – заговорив він. – Я попереджаю про надзвичайні обставини. Повторюю, я попереджаю про надзвичайні обставини. Якщо у вас на посадковій смузі є якийсь рух, приберіть його з мого шляху. Я сідаю.
Він кинув погляд на покажчик швидкості якраз вчасно, аби побачити, що той упав нижче 140 – до швидкості, яка теоретично вже не залишала йому іншого вибору, окрім як приземлятися. Нечасті тепер дерева під літаком поступилися гольфовому полю. Браян мелькома зачепив поглядом зелену вивіску «Голідей Ін»,[118] а потім і ліхтарі, що позначають кінець злітно-посадкової смуги – 33[119] було написано на ній великими цифрами – кинулися йому назустріч.
Ті ліхтарі не горіли ані червоним, ані зеленим.
Просто неживі ліхтарі.
Нема коли про це думати. Ніколи думати, що може статися, якщо на смугу перед ними раптом виповзе якийсь «Лірджет» або стара, засмальцьована бляшанка «Дойка».[120] Нема вже часу ні на що, окрім як саджати цього птаха.
Вони промайнули над коротким поясом бур’яну і гравію, а тоді вже – за тридцять футів нижче літака – почав розгортатися бетон злітно-посадкової смуги. Вони промайнули над першою серією білих ліній, а потім відразу під ними – мабуть, пороблені реактивними літаками Національної гвардії, бо аж так далеко, – почалися чорні гальмівні сліди.
Браян обережно, наче дитину, опускав «767-го» на бетонну смугу. Відразу під ними майнула друга порція ліній… а вже за мить вони відчули легкий поштовх, це торкнулося землі основне шасі. І ось уже «Боїнг» рейсу № 29 – зі швидкістю сто двадцять миль на годину, з трішки задраним носом і делікатно похиленими крилами – мчить по посадковій смузі 33. Браян повністю випустив закрилки і ввімкнув реверс тяги. Відчувся черговий поштовх, ще легший за перший, це опустився ніс літака. Тоді вже лайнер почав уповільнюватися: від ста двадцяти до сотні, від сотні до вісімдесяти, від вісімдесяти до сорока, від сорока до тієї швидкості, з якою може бігти людина.
Готово.
Penobscot – найдовша (разом з притоками – 425 км) річка в штаті Мейн, яка впадає в Атлантичний океан.
«Holiday Inn» – заснована 1952 р. мережа готелів різноманітних цінових категорій.
Нумерація злітно-посадкових смуг залежить від магнітного курсу; цифра 33 означає, що смуга близька до напрямку південь-північ.
«Doyka» (перекручене «Dakota») – прізвисько наймасовішого в історії авіації транспортно-пасажирського літака «Douglas DC-3/C-47», що з 1935 р. випускався в США та інших країнах (тільки в СРСР за ліцензією до 1952 р. було побудовано майже 5000 машин), деякі екземпляри літають і досі.
