останніх півдесятка років Лорел листувалася з півдесятком чоловіків – просто таке в мене хобі, думала вона, – але ніколи не очікувала від себе наступного кроку: отакого кроку. Вона припускала, що почасти принадність Даррена криється в його своєрідному, самопринизливому почутті гумору, проте з гнітючою ясністю усвідомлювала, що справжня причина зовсім не в ньому, а в ній. І чи не ховалася справжня принадність у її неспроможності зрозуміти цього потужного прагнення вийти з власного образу? Просто відлетіти у невідомість, сподіваючись, що там спалахне справдішня іскра?
«Що ж це ти таке робиш?» – знову й знов запитувала вона в себе.
Літак пролетів крізь легку бовтанку і далі знову пішов гладенько. Лорел виринула з дрімоти і роззирнулася. Побачила, що та юна дівчина-підліток зайняла крісло навпроти неї. Дивиться в ілюмінатор.
– Що ви бачите? – запитала Лорел. – Є там що-небудь?
– Ну, сонце встало, – відповіла дівчина. – Але то й усе.
– А на землі як?
Лорел не хотілося підводитися, щоб подивитися самій. На ній все ще спочивала голова Дайни, їй не хотілося будити малу.
– Землі не видно. Внизу все в хмарах.
Дівчина обернулася. Очі у неї вже прояснішали, а обличчя знову набуло – небагато, проте бодай трохи – кольору.
– Мене звуть Бетані Сімз. А вас як?
– Лорел Стівенсон.
– Як ви вважаєте, з нами все буде гаразд?
– Думаю, так. – А потім додала, неохоче: – Сподіваюся, що так.
– Мені лячно від того, що може виявитися під тими хмарами, – мовила Бетані. – Втім, мені й без того було лячно. Бостона лячно. Моя мати зненацька вирішила, як це буде прекрасно, якщо я проведу пару тижнів у тітки Шони, хоча вже через десять днів починаються заняття в школі. Думаю вся її ідея полягає в тому, що я, немов оте ягнятко Мері,[110] вийду з літака, а тітка Шона зразу ж почне смикати мене за мотузку.
– Яку мотузку?
– Через «Йдіть» не ходи, двісті доларів не забирай,[111] катай до найближчого реабілітаційного центру і починай очищатися, – сказала Бетані. Вона пропустила пальці собі крізь коротке, темне волосся. – У мене все було вже таким химерним, що це видається просто додатком до того самого. – Вона поглянула на Лорел уважніше. – Це насправді відбувається чи ні? Я хочу сказати – я вже себе щипала. Кілька разів. Нічого не змінилося.
– Насправді.
– А здається нереальним, – сказала Бетані. – Схожим на якийсь ідіотський фільм-катастрофу. «Аеропорт-1990» чи щось таке. Я весь час озираюся, шукаю бодай парочку якихось старих акторів, типу Вілфорда Бримлі й Олівії де Гевіленд.[112] Вони мусять познайомитися під час цього лайносрачу і закохатися одне в одного, розумієте?
– Не думаю, що вони присутні в нашому літаку, – серйозно відповіла Лорел.
Якусь мить вони були задивилися
Алюзія на відому з 1830 р. американську дитячу лічилку «Mary Had a Little Lamb» («Було ягнятко в Мері»).
Назви ходів у грі «Монополія».
Wilford Brimley (нар. 1934 р.) – актор, який знімається досі, але особливо популярним був у 1970 – 1980-х; Olivia de Havilland (нар. 1916 р.) – голлівудська зірка, чия успішна кінокар’єра тривала понад 50 років; враховуючи їхню різницю у віці, ці актори навряд чи могли зіграти пару романтичних коханців.
