Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Іван Драч страница 17
Може, колись доорюсь до раю.
– Не дооретесь, діду, помрете.
Доточите ребра до ребер планети.
Був собі тато, була собі мама, було собі я.
Тато сиділи собі на ослоні.
Тато робили мені вітряка,
А мама кашу мені варила,
А киця Мурка гралась собі з хвостом.
А прийшли дядьки, кричали на тата.
І мама мене зачинила у хаті,
І киця кричала на мене без мами.
Кричала киця на мене,
Кричала мама надворі,
І я кричало, бо всі кричали,
І з печі так пахла гречана каша.
Захотілося татові спати,
Склали руки йому на грудях
І поклали тата на лаві.
А я собі кричало: «Дайте каші!
Ну, мамцю, дайте каші, люба мамцю!»
Мама плаче коло печі, а я плачу
коло мами.
Отож піду до тата, нажаліюсь
на маму:
Я хочу собі каші, а мама не дає.
Свічка на столі. Руки на грудях.
Був собі тато. Тепер тільки мама та я.
Сковорода і Шевченко
Вони сиділи на старій могилі,
Григорій і Тарас, – задумані, смутні.
Котили трави сивуваті хвилі
В полинній степовій широчині.
Орел купав лисніючі пір’їни
В похмурих блисках пломінких заграв,
Та чорний плащ лежав крилом орлиним,
Та витертий ціпок на горбі спочивав.
Стрибало низом перекотиполе,
Обшугане, закурене, руде.
«Така і ти, Вкраїни клята доле,
Не знаєш пристановища ніде,
А лихо вітром за тобою гониться», —
Григорій стих. Над пащами яруг
Летіло перекотиполе прямо в сонце,
Що опускалось полум’ям за пруг.
«Дивись, – Тарасу не сиділось долі,
Схопивсь і брата за плече підняв. —
Летіть в пожежу українській долі,
Щоб випалити панство там до пня,
Щоб з попелу, де небо неозоріє,
Прекрасний Фенікс чарував віки,
Щоб ти йому, мов гóлубу, Григорію,
Давав пшениці поклювать з руки».
Той посміхнувся. Він уже розгледів
Над Україною розкрилля золоті…
Так друзі зустрічаються в легенді,
Коли не можна стрітись у житті.
Пам’ятник Міцкевичу у Львові
Кинув руку застережно:
«Зачекай-но, Аполлоне!» —
І навік прилип крилатий
до лискучої колони,
Бо ж поету гуркіт чути,
бамкіт криці об каміння,
Дзвін кайдання осоружний,
видно іскор палахтіння.
Хто ж це там здіймає молот
і гранітні лупить брили,
Аж рясні росини поту
плечі бронзові зросили?
Хто католицьку підступність,
підлість цісарську облесну —
Все здолав і провіщає
раннім громом красну весну?!
Аж луна летить із Львова
над усі земні широти,
І вслухається Міцкевич
в гул