Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

      Він лежить горілиць і не бачить нічого,

      Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний.

      І підходить один, пружно виструнчив ногу,

      Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).

      І пристукує, і гатить

      Каблуками кованими —

      Як би серце розірвати

      Гострими підковами.

      Гупотить, тупотить,

      Тисне, мне, вичовгує —

      Злісний танець глупоти

      В піні вишумовує.

      Та по грудях, та по серцю,

      Та по тілі білому.

      Крики. Лемент: «Підсип перцю!»

      В диму очамрілому

      Офіцери ходять колом,

      Оренбурзький гарнізон, —

      І, прошитий гострим болем,

      Захлинається прокльон.

      Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,

      Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте:

      І злітає мізерія золотою коростою,

      Збившись в закутку шинку в павутиння густе.

      І малі йому зруби, дико валяться стіни,

      Дах злітає за вітром, та впину нема.

      І казарми тріщать од лежачої спини,

      З ляку в море пірнає пустеля німа.

      І не встати йому, мов прибитий навіки,

      Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,

      Хоч здаються струмочками вигнуті ріки

      І дмушками дитячими посвисти бур.

      Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі

      Маца лисину льоду, а друга внизу

      Чорне море впізнала по козацькому голосі

      І так спрагло голубить подніпрову лозу.

      Голова в Петербург вже уперлась – і звідти

      Сунуть армії, прямо по ньому гудуть, —

      І танцює імперія, і двигтять динаміти,

      Щоб дібратись до серця, в поетову лють.

      А над серцем гопака

      Панство з України

      У червоних чобітках

      Пробива до спини.

      Дави його, слава Богу,

      Щоб інший боявся,

      Щоб іти в таку дорогу

      І не замірявся.

      Гоп-гоп гопака

      У червоних чобітках,

      У киреях вишневих,

      У шапочках смушевих…