сорок років. У нас пройшло всього двадцять. Треба ще двадцять.
Яке буде покоління через двадцять років?
Воно буде цікавішим за моє покоління, що виросло при каганці чи при свічці. Це буде покоління, що може краще сприймати світ у всіх його проявах, користуватися новими набутками.
Хоча і старше покоління цікаве, бо нові покоління ніколи не знатимуть, що таке земля під босими ногами, що таке вітер в полі, – вони не матимуть цього особливого досвіду.
Нове покоління буде більш раціональне, буде перегущене інформацією, що нам ніколи навіть не снилася.
Як можна виховати це нове покоління?
Про це не треба думати. Їх виховає саме життя. Молодь має цікавитися всім життям – концертами у філармонії, виставками…
Ось Янукович поїхав до Ангели Меркель після концерту Кобзона, а Меркель у Бейреті за два дні перед тим була на концертах Вагнера. Зустрічаються два представники двох народів – і дуже важко говорити, що діалог між ними відбувається в одному регістрі.
У Бейреті збережений театр з кріслами Ріхарда Вагнера, а парик Йосипа Кобзона нагадує мені теж минуле століття…
Це стосується передовсім політики, де люди одного мислення не можуть приймати людей іншого мислення. Різноманіття мусить бути всіляким.
Я намагаюся бути толерантним. Але до зради я не можу ставитися толерантно.
Ваша цитата: «Стою за те, щоб щось залишилось із того, про що ми так давно мріяли і як так дуже всі обісралися».
Передовсім це стосується керівників помаранчевого руху – Ющенка та Юлі. Ми ж їх носили на руках, шанували та любили. В 2004 році я дістав запалення легенів… Але винні і всі ми.
Якщо вже Ющенко був лідером, то мав зробити, щоб усе було одностайно та відповідально. Найменше для себе, найбільше для людей.
Ваше обличчя було на обкладинці одного часопису із заголовком «Провідники українських поразок». Чому?
Я не бачив того часопису, але якщо там серед авторів поразок є Грушевський, то я радий бути в такому товаристві. Я шаную Грушевського, Винниченка, Петлюру – вони зробили, що могли. Я не приймаю їхньої суцільної критики.
За що вас зарахували до цієї категорії?
Думаю, за те, що Україна не приведена до того стану, в якому мала би бути. Можливо, також через те, що гуманітарії, як Грушевський, довели Україну до такого стану.
Але ж гуманітарії з’явилися в політиці тільки через те, що не було інших. У 1990 роки в Україні письменники мали певні знання історії… Вони поєдналися з дисидентами, що прийшли з тюремного світу, і створили Рух, створили незалежність.
Часто вас не люблять за певний опортунізм. Рух, потім Ющенко, потім Тимошенко, тепер Янукович. Таку поведінку асоціюють зі зрадою.
Я не можу собі в цьому дорікнути. Я зробив усе, щоб Ющенко і надалі був президентом. Як голова Конгресу української інтелігенції
