московським рухом. Ясно, що все те мало бути і в Україні.
Я не відразу став таким гострим чоловіком, хоча я висловлював свої погляди. Я зацікавив «рухівців». Мабуть, через те, що був першим секретарем київської організації Спілки письменників, а ще недавно дістав державну премію Союзу.
Вони шукали якусь таку постать, яка могла б ходити по верхах і їх обстоювати. Я пам’ятаю, як у залі Спілки письменників, де є 167 місць, сиділи представники Інституту математики, сиділи представники заводу «Більшовик» і заводу «Ленінська кузня».
Були перемішані вчені з письменниками та робітниками. І всі вони вимагали: «Іван, скільки ти будеш сидіти в тому кабінеті? Веди нас! Щось роби!»
Амбіцій вождівських у мене ніколи не було. Я мав амбіції чисто письменницькі… Досі в мене дуже багато ненаписаного та несодіяного.
Але це сталося. Найдивніше було те, що я як поет, людина небесна та далека від реальних речей, зміг побачити набагато більше реалістичних деталей того життя, стосунків різних середовищ – письменницьких, мистецьких, артистичних…
Патріотизм чи націоналізм?
Це не тотожні поняття. Я стою на позиціях Липинського. А от Олег Тягнибок і мій колега Дмитро Павличко стоять на позиціях Донцова, так мені видається.
Зараз Спілка письменників уся опозиційна, бо Володимир Яворівський входить у партію Тимошенко. Спілка письменників, яка б вона не була, не може бути всуціль опозиційною. Вона має бути всеобійменна, різноманітна… Сім пар чистих, сім пар нечистих.
Але найприкріше те, що Спілка перестала бути важливим культурним явищем.
Чому так сталося?
Її вбила заполітикованість. Це особиста провина Володимира Яворівського.
Має прийти нове покоління – хтось типу Василя Шкляра чи Марії Матіос. Вони прийдуть і багато що поміняють.
Якщо раптом прийшли ви, то що б поміняли?
Десять років назад я вже хотів прийти. Я б не дозволив того, що Спілка розбилася на саму Спілку та на Асоціацію письменників. Навіть якби ті різні гілки були, то всі вони існували б разом, в одному приміщенні.
Ну а ще, я б урізноманітнив творче життя Спілки. Треба робити творчі вечори, цікаві зустрічі з ученими, бо зараз те, що відбувається – це животіння.
Там похований мій син і мої батьки. Я хочу туди повернутися після свого життя.
Багато речей походять саме з Теліжинців. Коли в Теліжинці прийшов комп’ютерний клас, то я привітав тодішнього міністра освіти Креміня.
Це утвердження мого народу в гуманітарному та гуманістичному контексті світових націй. Моя мрія про утвердження вільної української людини у вільній українській державі ще не збулася.
Вільна людина – це як?
Ну, ми з вами вільні люди. Ми можемо цитувати «Свободу» Поля Елюара як основу основ і розуміти,
