гана та передмова, що займає більше однієї сторінки. Я постараюся вмістити свою якраз на сторінку.
Взагалі-то писати авторам передмови самим собі – це поганий тон, для цього є панове Пупкіни, зі своїм діапазоном таланту від однієї до двадцяти чотирьох сторінок, нехай вони цією справою і займаються. Я ж просто хотів сказати заздалегідь одну річ, аби не здатися цілковитим невігласом в очах своїх майбутніх вісімнадцяти випадкових читачів.
Річ у тому, що ця книга написана очима американця, а як відомо, про Америку й американців в основному пишуть тільки ті люди, які там ніколи не бували, тому і я вирішив не вирізнятися. Ця книга не про Америку і навіть не про американців, просто дивитися на події очима повністю чужих тобі людей, про яких ти знаєш тільки з чуток, набагато зручніше і вільніше – можна придумувати собі все що завгодно, чим я, взагалі-то, і займався на сторінках цього (насилу пишу це слово) твору.
Коротше, книга сповнена штампів, неперевірених даних, забобонів і простеньких поведінкових схем, які автор засвоїв при не найстараннішим навчанні в радянських навчальних закладах, а також читанні деякої кількості не завжди корисних книжок і не обмеженого перегляду вже зовсім шкідливих телепередач.
Отже, якщо сили та бажання ще не залишили вас, мої маленькі друзі, то сміливо перегортаємо сторінку…
пан Пупкін З. Є.
Довідка замість епілогу
«Автор ніколи не вживав, не вживає і не збирається вживати ніяких наркотичних засобів ні при написанні цієї книги, ні при скоєнні інших, більш пристойних дій».
Розділ перший
Ніч в Африці настає дуже швидко. От і сьогодні сонце з усього маху звалилося за горизонт, так що аж потемніло в очах і по небу розсипалися дрібні зірки. Темнота почала остуджувати піт, той у свою чергу – тіло, тілу стало добре і, на знак вдячності, воно почало смердіти. Особливо чутливі натури в такі моменти можуть почати відчувати не тільки запахи сусідів, а й свої власні. Від мене, кажуть, пахло як від скунса і його шкарпеток, те ж саме я міг сказати і про своїх сусідів.
Нас було троє, три скунси: Джиммі, Біллі і Джеббс. Джиммі, мій найкращий друг і єдина порядна людина у найближчому майбутньому і пригадуваному минулому, очкарик-інтелігент із душею теляти й темпераментом телеграфного стовпа, до якого це теля прив’язане. Біллі – це я, ваш покірний слуга, тертий життям суб’єкт, стріляний горобець і так далі, але все ж таки не достатньо проникливий, аби не злигатись із Джеббсом. Джеббс – це людина без імені. Відверто кажучи, мені іноді здається, що це навіть і не прізвище, це майбутній науковий термін, що означає психічне відхилення у людей із розряду тих, які розумово вперед пішли. Я гадаю, що незабаром слово «Джеббс» перестане асоціюватися з конкретною людиною й увійде в історію як назва хвороби або манії, як, наприклад: хвороба Боткіна чи Паркінсона, ну, в крайньому разі, в джеббсах, як у вольтах струм, будуть вимірювати маразм.
Так от Джеббс, цей покидьок-ілюзіоніст, із задатками харизми та даром переконання неповноцінних особистостей, морем ідей і безмежною вірою в їх досконалість, затягнув нас у цю діру, в якій, у зв’язку із заходом сонця ми перестали потіти й почали смердіти, а незабаром почнемо і мерзнути. Ні, не можу сказати, що поїхати в Африку – це була сильно погана ідея, на думку Джеббса, у нього взагалі не буває поганих ідей, буває тільки неправильне їх утілення в життя не здатними ні на що підлеглими – це він нас із Джимом має на увазі. Підлеглі, васали, падавани, я б запропонував йому називати нас рабами, позаяк уже ми на Чорному континенті. Вирушити сюди шукати стародавні міста – це було навіть якось науково-популярним, корисним для всієї цивілізації, чи що… Хоча попередня агонія розуму Джеббса була не менш привабливою – постачання айсбергів вдячним жителям Сахари! Га, який розмах? Взявши в Бристолі покататися на дві години маленьку риболовецьку шхуну, ми рвонули на ній до північних широт. Зізнатися, мені це спочатку навіть сподобалося, бо тримісячне тягання мішків у порту і мені, і моїй спині вже вкрай набридло, і я з радістю погодився на невелику морську прогулянку. Джим, як завжди, був зі мною, тому що йому було, за великим рахунком, однаково, чим займатися. Джеббс до цього мішки природно не тягав, він тягав припаси, мазут і взагалі все, що погано лежить, і нам із Джимом постійно доводилося за нього платити своїми боками. Але зате тепер ми вийшли в море з повним набором усіх необхідних у далекому плаванні речей, а саме: шезлонгами для дітей не старших восьми років, ключками для гольфу, мексиканськими сомбреро різних розмірів, моделей і забарвлень, – а також шкурок тушканчиків, які потребують додаткового просушування та чищення, що сигналізують постійно про це жахливим запахом із трюму. А головне, у нас була гарпунна гармата і лебідка, коротше, все необхідне для тривалої подорожі та дружного лову табунів айсбергів. Не знаю, де і який прилад вдалося поцупити Джеббсу, але тільки вночі береговою охороною ми були розпізнані як ракетний крейсер «Хорнет», що прямує в Атлантику в дуже важливій справі. Коли б невдаха, що володів до цього балією під
