марлі.
Карукові довелося йти… Так і не побачивши прищика на грудях Маран!..
Селяни не мали потреби в настінному календарі. Коли вони бачили, що Карук вийшов із хати босоніж, це означало, що почалася весна, і земля потепліла. Коли холоші Карукових штанів були роздерті по коліна, це означало, що настало літо. А якщо Карук ловив під мостом раків, було зрозуміло, що наближається осінь.
Цього літа в житті Карука не відбулося нічого знаменного. Він з’їв усю черешню з дерева в саду Маран. Та ще, коли вони гралися з Маран на тоці, він попросив у неї про поцілунок, але отримав відмову. Маран навіть розповіла про це матері, мати – його тітці, а тітка надавала Карукові добрячих ляпанців.
В один із осінніх днів Карук знайшов під мостом, де ловив раків, синю намистинку. Він просунув у неї нитку і повісив на шию, щоб оберегти себе від злого ока, отруйної колючки і вроків. Він чув від тітки, що синя намистинка допомагає, рятує від пристріту. У компанії друзів Карук не раз розповідав про чудодійні властивості намистинки. Бувала серед них і Маран. І одного разу вона навіть виявила бажання потримати намистинку.
Того дня Маран, як зазвичай, пасла теля в своєму саду і плела вінок із ромашок, коли – гоп!.. – зі стіни зістрибнув Карук…
– …Ага, і ще – коли людина одягає на себе цю намистинку, у вовка одразу ж закривається паща, – розповідав Карук із широко розкритими очима. – Коли граєш у кості, то все щастя приходить до тебе. Якщо впадеш із дерева, з тобою нічого не станеться. Коли намистинка з тобою, тобі ніщо не загрожує – ані злива, ані вогонь.
Чого, чого тільки не говорив Карук! Маран заворожено слухала.
– Каруче, нехай же ця намистинка залишиться зі мною, добре? – просила Маран.
– Е ні, нізащо! Ні за які гроші. Навіть якщо даси мені сто золотих монет, все одно не віддам тобі намистину.
– Ну, нехай вона побуде в мене хоча б один-єдиний день, не будь же скнарою! – просила Маран, додаючи личкові першого жіночого кокетства і даруючи посмішку.
Колір синьої намистинки здавався Маран усе знадливішим, до того ж сховане було в ній якесь незрозуміле тепло. Ах, як гарно було б, якби намистинка залишилася у неї хоча б на один-єдиний день!
У саду – нікого; зрідка чулося лише лопотіння крил птахів, що пролітали у своїх справах; Карук і Маран сам на сам.
І від цієї їхньої усамітненості Карук несподівано відчув, як у нього влилося незнайоме тепло. Маран здалася йому ще вродливішою від того трепетного, сором’язливого голосу, коли просила віддати їй намистинку.
– Маран… – вимовив хлопець.
Голос, здавалося, виходив із самої глибини його душі.
– Що, Каруче?
Карук не зміг одразу відповісти: в його тілі росло тепло, душа палахкотіла так само тремтливо, як синя намистинка на долоньці в Маран.
Ах, він ніяк не міг їй сказати цього! А якщо вона відмовить?
Він злегка нахилився і прошепотів дівчинці на вухо:
– Якщо поцілуєш мене, я віддам
