слухаючи невидимих музик, вправних скрипалів.
Із молодою дружиною приходив на луки в гирлі Кальміусу, простилали там ряднину, сідали, мріяли, дивлячись на голубе небо, і слухали, слухали метких коників-стрибунців. Їх мовби ніде не було, але вони, невидимі музики, були всюди, адже звідусіль лунало їхнє сюрчання-тюрлюкання.
Того дня, коли все й сталося, подружжя сиділо під плакучою вербою, що привільно розпустила гнучке своє віття. Перед ними простиралися знайомі смарагдові луки, за якими шуміла річка Кальміус, поспішаючи до недалекого звідти Азовського моря.
Молоде подружжя було на вершині свого щастя – ще й тижня не минуло після їхнього весілля. Молодий сидів, обхопивши руками коліна та поклавши на них голову, і замріяно дивився на зелене різнотрав’я лук, убираючи в себе ту красу.
Молода дружина, простеливши білосніжний рушник, викладала на нього принесені наїдки: поставила розмальований глечик із молодим вином, кухлики, мальований таріль із духмяними пиріжками. А готуючи підполудне, намугикувала пісеньку, що «хороше під вербою вдвох із тобою».
Архип, переповнений щастям, повторював за дружиною, що і йому «хороше під вербою удвох із тобою»…
А на луках тільки й чулося:
– Сюр-р-р!..
– Сюр-р-р…
Тюрликали, сюрчали коники, невидимі, грали на невидимих своїх скрипочках. І раптом один із них засюрчав над ними, певно, всівшись на гілці верби, що звисала над простеленим рушником.
– Сюр-сюр-р-р…
Голосистий такий.
Віра, урвавши свою пісеньку, завмерла, прислухаючись до того сюрчання, що линуло з верби.
– Це він мені підспівнув, – усміхнулась до чоловіка.
Архип із нею погодився, і вони якийсь час мовчки слухали сюрчання, що долинало відкілясь ізгори. І було так гарно і лагідно у світі білому. Але сюрчання урвалось раптово. Молоді не встигли і переглянутись, як ще мить тому невидимий музика вже сидів перед ними на білому рушнику – довговусий, довгоногий, зелений… Ворушив вусами, як наче принюхувався та роздивлявся, куди ж це він потрапив. Спершу подумали, що він зістрибнув з верби, аж тут Віра прошепотіла:
– Поглянь на нього, Архипе… Він же калічка, бідолашний. У нього немає однієї ніжки…
Коник, до якого Архип простягнув руку, чомусь не міг утекти. Хоч зазвичай вони прудкі і завжди рятуються від небезпеки стрибанням – раптовим, блискавичним і сильним…
Задні ноги у коника лише для стрибання, пересуватись ними він не може. А ось стрибати… У спокійному стані коники повзають по траві, чіпляючись за травинки передніми ніжками, а якщо його потривожити, то він упирається кінцівками гомілок задніх ніг, а тоді блискавично випростовує ноги і – гоп! Стрибок уперед. Тільки його й бачили. Ще й крильця допомагають йому миттєво й безгучно зникнути, наче розчинитися на очах у зеленій траві.
Але в коника, що впав із верби (мабуть, через свою необачність),
