– подумав я вже із роздратуванням. – У чари я не вірю, у містику теж… То де ж подівся вхід?..»
Вуйко Лущак у подібному випадку сказав би, що на мене наслано нечистою силою і що взагалі вона (тобто нечиста сила) водить, як сліпого.
Але ж я не вуйко Лущак, у забобони не вірю і твердо знаю: вихід таки мусить бути! Адже був вхід, і містика тут ні до чого. Сам я щось наплутав і кружляю по колу, як очманілий. І засипати, наприклад, вхід не могло, адже я не чув ні гуркоту обвалу, ні просто шуму, хоч акустика тут пречудова!
Я сів, притулився спиною до стіни з наміром добре відпочити, заспокоїтись (перш за все, заспокоїтись!) і проаналізувати ситуацію, або дошукатися до першопричин своєї неуважливості. Отак, сидячи, й почав аналізувати. Перше: я пішов у печеру, не попередивши нікого на базі про свій намір. Отже, ніхто не знає, де я подівся, і що зі мною, і де мене шукати.
Кепсько. Тим більше, що я не професіонал-спелеолог, а всього лише любитель, і досвіду особливого не мав, як виплутуватися зі складних ситуацій.
Друге. Пішов у незнайому печеру сам, без спецспорядження, навіть вірьовки не прихопив. Тепер підсумовуємо: я припустився двох похибок, кожна з яких може закінчитися для мене трагічно.
Тепер що я маю? Складаний ножик, авторучку, записник і – найбільше моє багатство! – світильник «УАС-1» з налобною фарою і батареєю 2НК-13. Останні дві цифри означають ампер-години. На тринадцять годин у мене вистачить світла. Скільки я вже витратив?.. Глянув на годинник і не повірив власним очам: чотири години! Оце та-ак!.. Невже я чотири години кручусь-верчусь у цій печері? Стало якось не по собі. Але… Спокійно, спокійно – десь іще з десять годин я можу світити. А ось чи витримаю десять годин у холодній вогкій печері без теплого одягу? Дрож проймав мене, цокотіли зуби, я ніяк не міг зігрітися. І головне, я не знав, де вихід. А дихати стає все важче й важче.
І дав же я маху! Та що тепер, картай себе – не картай, а справі не зарадиш. Зненацька мені спали на думку слова вуйка Лущака про Ґаздівську печеру: «О-о, то така лиха печера! Така лиха, що най би шляк її трафив! – казав старий, коли ми з ним сиділи на березі потічка Дзвінкого і вудили форель. – Той, хто хоч що-небудь візьме в печері – назад уже не видибає…»
Я тоді, пригадую, насмішкувато запитав: «А чому це він не повернеться, коли руки – ноги має і голову на плечах?!.»
– Та тому, що не знайде виходу! – сердито відрізав старий. – Ґазда на нього таке напустить, так його заморочить, що він блукатиме у печері й блукатиме, доки не випростає ноги!
Аби не ображати доброго вуйка своїми кпинами, я тоді промовчав. А зараз, сидячи в печері, подумав, що дарма не прислухався до слів старого. Містика містикою, але з нічого такі легенди не виникають. Очевидно, з кимось щось подібне було, от і приписали те блукання хазяїну-ведмедю та його злій силі… Бач, вуйко страхав мене, що нічого не можна брати в Ґаздівській печері. Це, звичайно, забобон, хоча у принципі думка справедлива – навіщо спустошувати печеру?
Стривай, а що я взяв у підземних володіннях ґазди?
А-а…
