я не спав. Просто сидів із заплющеними очима. А коли розплющив очі, ведмедя біля мене вже не було, але я виразно чув, як він важко йшов печерою, як гупав у пітьмі, на щось натикався, хрипло та важко дихав і щось бурмотів до себе, як бурмоче сам до себе старий дід.
«Ні, я таки справді задрімав», – подумав я і хотів було уже встати, як зненацька тишу печери розітнув крик:
– Віддай, кажу, ведмедика, сина мого!!!
Мені враз забракло духу.
– Візьми… ось він… – сквапно проказав я (дихати було, як ніколи, важко) і, діставши з кишені куртки ведмедика, поклав його під стіною. – Візьми свого синка, візьми…
І, схопившись, побіг геть від того місця, хоча куди я міг утекти з печери, з якої не було виходу?
У печері стало тихо-тихо.
Десь і зник ведмідь, не чути було більше його важкої ходи і хриплого дихання та бурмотіння. Я зупинився і витер мокрого лоба.
Ні, це таки був сон. Сон і більше нічого. Просто я задрімав сидячи… Прислухався… Чути було, як десь лунко капала вода: кап-кап-кап… Пауза. Кап-кап-кап… І від тих лунких і чітких звуків з мене ніби пелена спала. Стало напрочуд легко, вільно, і я з шумом перевів подих… Трохи навіть аж незручно зробилося, що я отак здрейфив… І як завжди буває після нервового потрясіння, захотілося нестримно посміятися. Я все збагнув. От наївний дивак! Та вхід же є! Є, тільки шукав я його не там, де треба, не там, де він знаходився! От у чому фокус. Я протиснувся вузьким лазом, що був у стелі печери, потім став на карниз і стрибнув у саму печеру. Стрибнув згори, із стелі, а шукав вхід унизу, при долівці. Чи принаймні в стіні. Себто мислив і діяв по шаблону: якщо є вихід, то він мусить бути в стіні. Адже у міських квартирах двері завжди в стіні, а не на стелі. Ось цей стереотип мислення і став причиною моїх безрезультатних пошуків виходу там, де його не було.
Я швидко розшукав знайомий карниз угорі, що маскував лаз, підстрибнув, ухопився за нього, вперся ногами в стіну і за мить уже був на карнизі. А звідти перебрався у лаз «шкуродер». Хвилин через п’ятнадцять – двадцять, цокочучи зубами (перемерз у печері таки добряче), я вже лежав на зеленому схилі гори, під теплим літнім дощиком і поволі заспокоювався. Дощ припустився, пішов рясно, з вилясками, але без вітру. Я лежав і посміхався сам до себе під рясним літнім дощем… Он воно, виходить, як буває. Вліз у печеру через стелю, а вихід шукав у стіні та долівці. Оце так! Ще ніколи зі мною такого не траплялося.
«Ну гаразд, – подумав я, ловлячи ротом дощові краплини, – у даному разі мене підкузьмило стереотипне мислення, і я потрапив у халепу. Але звідки тоді взявся ведмідь? Що це – сон чи марення?.. Стривай-стривай… – подумки сказав я сам собі: – Мені було важко дихати в печері, у вухах шуміло, і я… я…»
І тут я все збагнув. Просто в печері підвищена концентрація вуглекислого газу. Від нього почастішало дихання, виникло психічне збудження, що завжди буває там, де підвищений рівень вуглекислого газу. А я пам’ятав розповідь вуйка Лущака про ведмедя, котрий вміє говорити по-людському, от і примарилось… Але ж я добре чув його ходу, кректання, надсадне дихання. Причому чув
