календарі – лютий. Місяць, як відомо, неласкавий, суворий і навіть аж сердитий. Недарма ж у нього і ймення таке – лютий. А чого він лютий – того ніхто не знає. Лютий та й лютий, не всім же місяцям добрими бути.
За вікнами дідової хати гуде-виє невгамовна завірюха, крутять-вертять сніговії, аж дерева – чути – торготять обмерзлими гілками. Хуга така, що задарма і носа на вулицю не виткнеш. Мороз-морозяка зазирає у вікна, розмальовує шибки, але в хату йому – зась! У дідовій хаті тепло, у печі весело потріскують дрівця, іноді з печі чути невдоволене сичання – то потрапило обмерзле поліно, і вогонь витоплює з нього воду, а вона сердито шипить-сичить на нього. А десь на печі співає собі дідів приятель і квартирант-постоялець – цвіркун. Улітку він живе у садку, а на зиму перебирається до діда в хату, «зимувати в теплих краях на печі», як каже старий. Зимуючи там у затишку й теплі, цвіркун співає собі та співає… Дід любить його слухати, а коли, буває, цвіркун довго не подає голосу, то бурчить на піч:
– Чого хоч ти мовчиш?.. Заспівай, прошу тебе. Зимовий вечір довгий, а сьогодні мені щось геть кепсько стало, і думки невеселі в голову лізуть…
Цвіркун відразу ж і озивається, охоче затягуючи свою одноманітну пісеньку, і в старого тоді легшає на душі.
– Бо вже не сам, – бубонить він, вештаючись по хаті. – Цвіркун та я, от нас уже й двоє. Вже й сім’я.
Отож я пишу собі та й пишу, вогонь у печі потріскує, цвіркун виводить свою нехитру пісеньку, в якої немає ані початку, ані кінця, «в теплих краях на печі», а місяць лютий за вікном лютує… Таке витворяє, таке… І на кого він так розгнівався? Треба про це поспитати в діда, він такий, що все знає.
А ще я думаю про Лелька, як він там зимує за снігами, за морозами, за синіми морями і гарячими пустелями, аж у самісінькій Африці?.. Не близький світ.
«Щоб ви знали, в Африці теж зараз місяць лютий, – пише Лелько в одному з листів, котрий я вже кілька разів перечитував дідові Щедрію. – Та між тутешнім лютим і приорільським – спільного хіба що назва. Бо у вас зараз зима, від якої ми, лелеки, змушені летіти аж на край світу, в Африці ж у лютому місяці спека стоїть така, що річки висихають, і дно їхнє тріскається. Лише де-не-де червоні калюжки муляки залишаються.
Ось так ми й зимуємо… А втім, це тільки так говориться, що ми, лелеки, зимуємо в Африці, бо насправді ж зими тут немає і не було ніколи. Тут і знати ніхто не знає, що воно таке – зима: ні бегемоти, ні носороги, ні буйволи, ні жирафи, ні зебри, ні слони, ні леви. Навіть страуси і ті не знають, що таке зима. І крокодили теж ніколи й нічого не чули про зиму. Тільки чорні грифи, які літають високо-високо, видивляючись у савані поживу, казали якось, що буцімто на найвищій горі Африки – Кіліманджаро – є справжній, щонайсправжнісінький сніг…
Отака тут зима – спека, спека і спека.
Дощів уже давно не було, у білястому, наче вигорілому небі – жодної хмаринки. Над рівниною тремтить сухе і гаряче марево, ані вітерця… Трави в савані вигоріли, дерева стоять голі, без листя і без тіні.
А земля тут не чорна, а червоно-бура.
