радий, що так легко викрутився з халепи та ще й вечерю на дурничку роздобув. Так йому вже давно на зарібок не щастило.
Бубликі були смачні, і Тарас незчувся, як з ними і впорався – почуття голоду нарешті зникло. Бодай сьогодні, а завтра… Що буде завтра – про те завтра й думатиме. Як у Святому Письмі сказано: дасть Бог день, дасть і їжу… Не завжди, правда, так виходило, та все ж…
Темрява вже огортає притихле село, воно нарешті заспокоїлося, що відьму з печери витурили, і тепер йому ніщо не загрожує. Де-не-де блимають підсліпуваті каганці та завивають собаки. Багаття Тарас більше не запалює, аби не казали, що до печери знову повернулася нечиста сила…
Тихо. У небі з’являються перші зірочки. Ось і вечірня вже зійшла… підперши долонею щоку – йому так звично при сидінні, – Тарас зачудовано дивиться у вечірнє небо. Яке ж воно гарне, коли зорі на ньому висипались. Дід Іван якось розказував йому, що на світанку Зоря відмикає ключем небесні ворота і випускає Сонце на небо – так починається білий день. Сонце наздоганяє красну дівицю Зорю, що втікає і стає криницею. На землю падає свята роса, яка запліднює землю. Бджоли п’ють духмяну росу й приносять солодкий мед. Так народжується найбільше диво з див – життя. А ще люди кажуть, що в кожного на небі є своя зірка. Коли хто народжується – з’являється у небі і його зірка. Цікаво, де ж у небі його зірка? Чи є ж вона в нього? Чи щаслива вона?
Кожному дню і ночі передує зоря ранкова і зоря вечірня – дві сестри, які служать Сонцю. Помре людина, і зірка її згасне, а поки живе – покіль і вона в небі сяє…
І тільки подумає, небозводом і майне іскорка – то зірка впала, хтось пішов з цього світу…
Сидить Тарас біля печери і дивиться на село, у якому вже не бликне ніде й вогник, думає… І щось тісниться в його маленьких грудях, поки що без слів, лише мелодія. Та пройдуть роки, і виллються на папері слова, і обезсмертять вони на віки-вічні їхнього творця – але про це малий Тарас не думає… Сниться йому, що йде він степом, і веде його за руку гарна дівчина – його Зоря. Вона пливе над землею, ледь торкаючись її босими ногами, і він тримається за її руку і теж ледь-ледь торкається ноженятами землі – Боже, як гарно і хороше йому…
Село вже спить – ані вогника ніде, все огорнула пітьма, усе пірнуло в сон… До ранку всі щасливі, бо сплять, наче в інших світах, далебі кращих за земний і вві сні розкошують, забувши про всі кривди, їм завдані, про всі непереливки… А прийде ранок із голосистим співом півнів – і все повернеться на круги своя, і тоді всі знову поділяться на тих, кого щастя втомлює, і на тих, кого сльози…
А сама Керелівка й справді широко розкинулась, велика й мальовнича, – на степових рубежах престарої землі київської, – на півдні княжої Звенигородщини, поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, розкинулась, поховавши в пишних садках свої білі хатки…
Воістину, як писатиме Великий Кобзар: «Село! І серце одпочине. Село на Нашій Україні – неначе писанка село…»
Усе
