на Копіївщині…
Жив собі та був у селі Моринцях, що на Звенигородщині, коваль. Давно се діялось, літ зо двісті тому. Як його звали – невідомо, бо знаний він був як Копій. Вуличне прізвисько таке мав. Тож і сільський куток, де крайніми стояли його хата й кузня, за традицією (давати наймення куткові від імені останнього насельника на тім куткові) звали Копієвим. Або – Копіївщиною.
Копа – це сільська громада, сходка. А копієм у ті далекі часи прозивали старшого, вибраного ватага, поводиря копи-громади. Копієм у Моринцях і був той чоловік. Моринчани охоче ходили на Копіїв куток до свого копія-коваля – комусь потрібна була порада, комусь на господарство чи для реманенту щось викувати – лемеша там, чересло чи ще щось. Тай коня Копій підкує.
– Го-го-го! – засміється, блискаючи білими зубами. – На те й коня кують, аби не спотикався. Ходи, вороний, та міцніше землі тримайся!
Смаглявий (мабуть, не так з роду, як від горна), чорновусий, як і всі ковалі, дебелий та сильний, моринецький коваль нікого не боявся, за громаду завжди горою стояв. Вогонь у горні його приземкуватої, закіптюженої кузні горів зрання й дотемна. А добре його ковадло ніколи не боялося ковальського молота. Тяжка то праця – ковальство, бо ж треба цілий день молотом бити по ковадлу. Але у Копія наче все легко робилося – такий у роботі був затятий. Аж іскри сипались, як він кував-клепав. А тоді кліщами вхопить розжарену залізяку та в шаплик із водою – п-ш-ш-ш!!!
Тільки пара вгору шугне.
Так і ковалював собі. День у день линуло з його кузні веселе та завзяте: гуп-дзень, гуп-дзень! А з глибокого яру, що був неподалік його кузні та обійстя, чулося раз по раз: ку-ку, ку-ку…
– То мені зозулька щастя кує, – казав, бувало, коваль. І всі вірили, що так воно й має бути. Умів він і любив добре трудитися. Витре ото спітнілого лоба й скаже:
– Еге, добра робота добре й гріє, тож коваль і клепле, доки тепле. І в мороз йому жарко. А на холоді тільки ледачі кують ухналі зубами.
Дружиноньку свою кохав і беріг.
Того року вона мала народити їхнього первістка. Батько звичайно ж чекав маленького коваленка, якого він, коли той виросте, неодмінно навчить ковальському ремеслу. А там дасть Бог, ковалівна з’явиться – любо йому буде ковальством займатися. Та не так сталося, як гадалося. Ковалиха була підневільною – як і всі в Моринцях.
На панщину кріпаки мусили ходити певні дні на тиждень, але ще час од часу виникали інші, непередбачувані роботи. Навзагал вони звалися шарварками. Себто додатковою до панщини феодальною повинністю, зайвою роботою. По селах тоді співали: «Од неділі до неділі гонять на роботу, увесь тиждень на панщині, шарварок – в суботу». На шарварки кріпаків теж зганяли силоміць, і відмовитись було неможливо.
Трапився шарварок і того разу.
Пізньої осені, в передзим’я 1813 року, у ставку, званому Мориним, вимочували панські коноплі. Чомусь забарилися з ними,
