й справді удома, на батьківщині.
Але це гори Карпати можна виміряти на кілометри й метри – що й зроблено. Батьківщина ж не вимірюється. Батьківщина не має меж – ні на землі, ні в небі. Вона безмежна, неосяжна і несходима, а тому являє собою цілісінький світ, тож її ще ніхто не виміряв і ніколи й не виміряє…
…А з верховин, з гір високих з м’якими куполоподібними вершинами кудись униз, де часто купчаться хмари, мчать потічки й струмки. І ріки несуться гірські, нуртливі, зі швидкою студеною водою.
А позаду розляглися квітучі полонини – між землею і небом високим.
Реве на полонинах худібка…
Гірськими плаями спускаються в долину люди.
Чути, як десь вівчарі співають:
«Ой, піду я в полонину білі вівці пасти…»
І трави на полонині щемко пахтять, і він відчуває підземний гул – дихання Високих Гір, а вітри дзвінкі й цілющі, як і все в тих краях, званих батьківщиною.
Він сидів на шпичаку скелі й гордо озирав виднокрай, що віднині й назавжди став його краєм. Невже він був колись бранцем, полоняником, живцем замурованим у скляному саркофазі чужого міста? Усе те згинуло десь там, далеко-далеко, як жахливий сон, якому ніколи (цур йому й пек!) не буде вороття.
Віднині він уже не експонат, а гордий крилатий птах.
Колись йому (тоді малому, гаразд неопереному яструбеняті, яке й літати ще не тямило, а лише сяк-так дибуляло до краю гнізда, аби подивитися, що там у світі), так от, колись йому розказував батько-яструб (а йому ту притчу переповідав ще його батько-яструб):
«Сину мій, ніколи і ніде не забувай, що ми – крилаті. А яструби – й поготів. Родичі самого беркута, володаря Карпат. Як надійде літо красне, ти будеш слухати петрівчаних пісень, що їх жінки співають у Петрівку в селах – о-он там, нижче хмар і полонин, у зелених долинах. У перший день Петрового посту жінки неодмінно згадують яструба. Збираючись до корчми, обіцяють яструбу десятину курчат, а запрошуючи одна одну до корчми, кажуть так: „Ходімо на шуляка“. Це – щоб уберегти курчат від зірких очей яструба, інакше лихо їм буде. Тож кожна жінка неодмінно зав’яже собі очі і, вперше виносячи у двір курчат, казатиме: „Як я не бачу, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх і шуляк“».
Яструб, згадуючи той звичай карпатських жінок, посміхнувся.
А втім, це він би посміхнувся, коли б умів посміхатися. Але річ у тім, що яструби ніколи не посміхаються. І наш теж. Він сидів на стрімчаку скелі, суворий і грізний, хоч насправді не був таким – і мав на мислі одне: треба шукати собі пару, подругу-яструбиху, та й заходжуватися коло власного гнізда, щоби потім у ньому висиджувати малих яструбенят – аби їхньому роду крилатому та й не було переводу…
АЯ
Звідки ВОНО переді мною з’явилося, та ще в закритому приміщенні – не знаю. Не бачив. А фантазувати заднім числом не буду. Наче вигулькнуло з нічого. З нізвідки. З простору. Нечутно, німо – навіть повітря не хитнулося. Тільки запахло
