району Черкаської області (колишня Кирилівка), за свідченням місцевих мешканців (їх наводять деякі ЗМІ України), все ще з’являється вечорами, десь після заходу сонця. Загалом же його спостерігають – щоправда, періодично, – ось уже впродовж понад півтора століття, від далекого 1826 року, коли той таємничий вогник вперше спалахнув на батьківщині Кобзаря.
Природу цього феномена спеціалісти поки що не можуть пояснити. Хоча ясно, що походження нерозгаданого вогника не є містичним явищем чи справою чиїхось рук або злих умислів. Можливо, це пов’язано з виділенням у печері якогось інертного газу без кольору і запаху (в геопатогенній зоні, що проходить у тих краях), який з невідомих причин самозагорається.
Печери колись були першими житлами людей, де вони знаходили захисток від негоди і ворогів та відправляли магічні обряди. То чи не з первісних часів, від тих магічних обрядів, що здійснювалися там, і вогник спалахує в тамтешній печерці?
Гіпотезу про буцімто космічне походження „керелівського вогника“ спеціалісти відкидають. Проте деякі очевидці запевняють, що якось спостерігали в тих краях (і зокрема над печерою) з’яву НЛО чи йому подібних неспізнаних літальних об’єктів природного або штучного походження. Зависнувши над могилою, диво якийсь час світилося[1], а потім зникло безслідно. Спостереження за вогником, що ні-ні, та й спалахує біля Шевченкового у тій заглибині, де колись потерпав з голоду маленький Тарас Шевченко, триває». (Укрінформ-служба.)
Про печеру на околиці свого рідного села Кирилівки (Керелівка в поетовій вимові та мові його односельців) та як він у ній з безвиході потерпав-бурлакував і яка притичина одного разу з ним лучилася, яка пригодонька-придибаночка, приключка або рахуба-халепа – Тарас Григорович розповість своєму другові, лікареві за фахом (він у нього ще й лікувався) Андрію Осиповичу Козачковському, здається, 1845-го року, коли гостюватиме в Переяславі. З його розповіді ми й знаємо тепер усю правду про загадковий «керелівський вогник».
«На степових рубежах прастарої землі київської – на півдні княжої Звенигородщини – поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, ховаючи в пишних садках свої білі хатки, широко розкинулось велике й мальовниче село Керелівка» – так поетично професор Павло Зайцев зачне свою книгу «Життя Тараса Шевченка». І так, власне, воно й було: і село мальовниче, і зелені гаї, і пишні садки, у яких ховалися білі хатки, – рай та й годі. Щоправда, на перший позір. Жити б, здавалося, в такому краї, жити – не тужити, не знаючи лиха…
Відійдеш від села на версту, а там і там прадавні могили, що їх звано «чорними» (вони чомусь здалеку й справді видавалися чорними).
Селяни без потреби їх обминали – могили є могили, бозна, хто в них лежить і над ким вони понасипувані в сиву минувшину, мо’, й над недобрими людьми, над якимись песиголовцями, прости Господи. А мо’, й над козаками ті могили – все, що лишилося від січових братчиків.
Околиці були не рівнинні, не степові, а – горбисто-гористі. Керелівка, як і близькі їй села Тарасівка, Пединівка чи Будище, розташувалася
«Лихо з голоду» – новий варіант мого давнього оповідання «Тарасове дитинство», що друкувалося 1964 року до 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, але автора воно так і не задовольнило, і він через сорок років вирішив його переписати заново. На основі «Тарасового дитинства» й написав – з елементами, щоправда, фантастики – оповідання «Лихо з голоду». (
