жили кріпаки Шевченки з трьома дітьми, але своя хата хоч трохи зігрівала їм душу. Та згодом виявиться, що хата все ж таки не своя.
Минув рік, потім ще кілька місяців збігло, і сталося таке. Маленький Тарасик саме залишив плетену з лози колиску (вона висіла біля столу, підвішена до гака у сволоку) і зіп’явся на власні ніжки.
Одного пізнього вечора, коли за малесенькими підсліпуватими віконницями Копієвої хати шумів холодний дощ, у шибку обережно постукали. Поріг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чоловік.
– Сідайте, добродію, – не питаючи, хто він і звідки, господиня лагідно запросила прибульця. – Гостем будете.
– Гостем? – вражено перепитав незнайомець. – У своїй хаті?
Так, то був коваль Копій. Розповів, що йому пощастило втекти з клятого Сибіру, де стільки нашого люду гибіє. Після тяжких злигоднів та поневірянь дістався на Україну… Погомоніли, побідкалися. Шевченки почастували гостя, чим могли. Копій подякував за хліб-сіль та й розчинився в дощовій темряві.
– Господи! – сплеснула руками Катерина Якимівна. – І де ж він тепер прихистить свою голівоньку? А нам як далі жити у хаті, коли господар ховається десь у пущі?
Невдовзі почали ходити чутки, що Копій, якого розшукувала влада, переховується в навколишніх лісах. Буцімто зібрав він таких же, як і сам, одчайдухів, нападають вони на дорогах на панські екіпажі, відбирають у багатих гроші та роздають їх бідним. Ні-ні, та й навідувався Копій до Шевченків.
З’явиться, бувало, опівночі, як у селі вже ні вогника, сірим вовком прошмигне до хати, постукає в шибку причілкового вікна. «Не вірте панам, – казав, – пани подейкують про мене недобрі речі. А я не розбійник, я за правду стою! І таки щось викую: або панам лихо, або собі кращу долю!»
Шевченки давали йому то хлібину, то шмат сала… Для Григорія та Катерини то вже було не життя. Та й з хати їх могли витурити – за те, що переховують каторжанина, – а у них діти… Та й що то за життя в чужій хаті? Батьки молодого подружжя порадились між собою і в складчину купили їм у Керелівці, де Григорій народився і виріс і де жили його батьки, недорогу хату, куди вони 1816 року й перебралися назавжди.
А хата Копія зосталася стояти пусткою, вітриська її шарпали, дощі-негоди руйнували, а ночами на її даху збиралися сови та ухкали сичі-пугачі, лякаючи людей. Тож моринчани боялися селитися на глухому Копієвому кутку. Там неподалік тягнувся глибокий і геть зарослий кущами й деревами яр. Казали, що в ньому буцімто водилася нечиста сила. Тож обминали моринчани те недобре місце. А з літами полишена хата розвалилась, і місце те швидко заросло бур’янами. Де подівся Копій, де склав буйну голову свою – того ніхто не знає. Мабуть, не викував собі доброї долі. Десь, певно, загинув у сутичці з карателями, або ж подався в інші краї – там навіки й загубився його слід.
А хлопчик Тарас, що народився в його хаті, як ви вже, напевне, здогадалися, виріс і став нашим геніальним поетом-світочем.
Минуло
