усім своїм єством) і зигзагами попливло – німо й безгучно. У вагоні була чавунна пічка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагона, взимку супроводжувачі вантажів грілися біля неї), ВОНО й попливло до пічки, до піддувала. Але в глибині піддувало (це я добре знав) було щільно закрите металевою заслінкою з дірочками – десь міліметрів п’ять у діаметрі. Тому в пічку могло проникнути хіба що повітря, але аж ніяк не куля завбільшки з диню. І коли АЯ зникло в піддувалі, я став напружено чекати – що зараз буде? Та й навіщо ВОНО туди полізло? Роздивитися? Чи затіяло зі мною гру в піжмурки-сховки?
Я почекав з хвилину, а тоді, нахилившись уперед, витягуючи шию, почав здалеку і обережно зазирати в піддувало. Остерігався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслінку, і… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у піддувало, і… І нічого там не побачив. Крім жменьки старого попелу, що зберігався на колісниках ще з минулої зими. Я – ближче. Ще ближче… Вже й носа у піддувало сунув – нічого. Металева заслінка на місці, як і стояла, а ЙОГО немає. Невже полетіло? Через заслінку з крихітними міліметровими дірочками? Дивно. А попіл, як був злеглий, таким і залишився – жодна пилинка його не ворухнулась. Зникло ВОНО без жодного звуку, поруху чи якихось змін. Наче крізь метал просочилося-протекло.
А у вагоні озоном запахло, як ото після грози буває. І прикро мені чомусь зробилося. Наче дива чекав незвичайного, а його й не сталося. Наче мене, як ото дитину, цяцькою поманили-поманили і не дали. От і все. Боюсь, що я вас розчарував, адже після зустрічі з АЯ зі мною нічого не відбулося. Яким я був, таким і зостався – не порозумнішав, але й дурнішим не став. Не захворів, хоча й не поздоровшав. Але… Звідтоді, згадуючи свою миттєву зустріч з АЯ, не можу ЙОГО (а може, ЇЇ?) забути. І все мені здається, що АЯ щось говорило до мене, щебетало своєю незбагненною мовою. І дивувалося, що я не можу ЙОГО (ЇЇ) втямити. І часто бачу АЯ перед внутрішнім зором, бачу, як ВОНА (таки ВОНА! переконую себе), злегка похитуючись, з цікавістю і приязню мене роздивляється… І наче щира приязнь у мене до НЕЇ з’явилася. Аж любов, що хотілося б у НІЙ розчинитися, стати часткою її, бо ВОНА мені нині рідна, як рідною буває сама Природа. Відчув: я люблю її і готовий їй служити. І – хто знає? – може, й служу. Хоча б тим, що розповідаю оце вам про НЕЇ.
Відтоді мені мовби легше стало жити. В душі незнаний раніше спокій поселився. А сум’яття, вічне невдоволення, нидіння світом і собою – геть зникли. Я наче якусь таїну збагнув і відкрив для себе. І тихе щастя – звідки воно взялося? – завжди зі мною. Скажете, що в старого самотнього чоловіка просто фантазія розгулялась? Можливо. Але давайте поміркуємо: що таке фантазія? Це – очі нашої душі, ті очі, якими душа бачить незнане, те, що хоч і невидиме і невідоме нам, але насправді існує – хоч ми про нього нічого й не знаємо. Існує у просторі, у недосяжній для нас далині Матері-Природи. А може, і Всесвіту. Адже людина і Всесвіт взаємопов’язані, конечне і безконечне там єдине і нерозривно ціле. І життєво важливе для нас,
