постояти»… Батьки дають йому благословення (на добрі діла, на погані «благословлення нема»). І вирушає Ілько на Київ, котрий тоді переживав скруту велику…
Але… Для чого автор затіяв сію премудрість, хтось може тут запитати?
А ось для чого.
У кожному з нас – ми ж бо люди на планеті Земля – спить свій Ілько Муромець – без мови, а часом і без ніг. І в одних він так і проспить усе їхнє життя, і вони й не підозрюють про його присутність у собі, в інших…
В Олені він пробудився ще в ранній юності. І тоді ж вона, теж відчувши в собі силу духу й боріння чи не богатирського, як і веліла їй доля (чи – провидіння), вирушить на Київ…
Про це наша повість.
Але похід на Київ буде потім, бо їй ще треба було спершу пізнати Україну, захворіти нею – на все життя.
Гарячий день – і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще не пережитий
Єдиний день – мого життя корона.
І що це буде – зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком – меду і полину.
А дивне серце – п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль – і початок до спаду!
Уперше в Україні, на землі своїх батьків і прадідів Леночка Шовгенова побуває (правда, як вона потім уточнить, «всього лише однією ногою і ступивши всього лише на один клаптик української землі») у 1914 році восьмирічним дівчам, коли петербуржці Шовгенови під час традиційних літніх мандрів відвідають Святі гори на Сіверському Дінці. (До того вони побувають усім сімейством на Кавказі, де теж відкриють для себе новий, не знаний їм світ.) А Сіверський Донець – це вже Донеччина, себто Україна, про яку Леночка до того і чути нічого не чула. В Російській імперії, де вона жила і чиєю підданою була, навіть слова такого не визнавали: Україна. Малоросія – інша річ. Це не лише дозволялося, а й схвалювалося. Ну ще – але це вже на побутовому – зневажливо – рівні – Хохландія. Якась там Хохландія, якою Леночка тоді не переймалася, вважаючи себе істинною «петербуржанкою» (її словесне творіння). Звичайно ж, це означало, що вона – росіянка.
Та й не було в тому потреби – перейматися якоюсь там Україною. Та ще в сім’ї російського професора Івана Шовгенова.
І ось вони, Шовгенови, – після Кавказу з його абреками в папахах та кинджалами на поясах – відвідали тиху Успенську пустинь. (Колись так називалося відлюдне місце, де жили пустельники чи хоча б один з них.) А там, на Сіверському Дінці, так звався монастир, що здіймався на високому крейдяному березі – здається, правому, – Сіверського Дінця, на так званих Святих горах. Ось там Леночка Шовгенова і зробила для себе аж два найважливіших відкриття, що згодом переінакшать усе її попереднє життя і вразять її маленьку душу. Перше: виявляється, вона побувала у якійсь загадковій Україні, а по-друге: виявилось, що й батьки її, і сама вона з братиками своїми теж… українка. Хоч і народжена
