style="font-size:15px;"> Та досить було в Петрограді спалахнути революції, як Шовгенови відразу ж налагодили зв’язки з Україною (очевидно, вони з нею ніколи й не уривалися, просто батьки їх не афішували).
І ось раптом батечко Іван Шовгенов, відомий інженер-гідротехнік, фахівець свого діла, якому самовіддано служив, нарікши себе вже Шовгенівим («о» замінив буквою «і», щоб було більш по-українському), несподівано врочисто оголосив за обідом:
– Діти мої, ми їдемо до Києва!
– На екскурсію? – здивувалася Леночка.
– Ні, цього разу – назавжди. Як кажуть, час настав повертатися до своїх витоків. Та й весна зараз, а по весні і журавлів та лелек тягне на батьківщину.
Леночка й отямитись од негаданого щастя не встигла, як опинилася з сімейством у купе швидкого потяга «Санкт-Петербург – Київ». Того ж дня, як приїхали, в золотоверхому найняли пристойну квартиру, а з 1 квітня батечко поступив у Києві на службу. І відразу ж директором – спеціаліст він був класний! – департаменту водного і шосового господарства Міністерства шляхів Української держави.
І все у них швидко налагодилося і вони були переконані, що завжди жили в Києві і нікуди з нього не виїздили. Невдовзі глава сімейства взяв собі ще одну роботу – почав викладати в Київському політехнічному інституті (через рік він стане професором тієї Політехніки).
У вересні 1918 року Олена почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської – то був один з найстаріших навчальних закладів, заснований ще 1878 року педагогом-меценатом Вірою Ващенко-Захарченко. Гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі (пізніше для неї буде збудований будинок на вулиці Тимофіївській, 7 (тепер – М. Коцюбинського).
У гімназії вивчали закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку й українську мови (з української Оленка мала тоді оцінку «4»).
Мешкали Шовгенови на Шулявці, біля Політехніки, де жили родини професорів. Велись розмови – Оленка уважно їх слухала – про національне відродження, про Українську державу. Не все Оленка розуміла, не всім переймалася, але загалом життя в Києві її захопило, і вона згодом називатиме Київ своїм рідним домом.
«Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, у цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради – все нове й небувале, незрозуміле…Старший брат, заполонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом „Запорозького маршу“, пішов до Української армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми й далі по-московськи… Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них був далі „російським“ містом. Не розуміли, в чому тут річ.
Одного
