щоб прогодувати себе, та й додому принести якийсь „пайок“. Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було „гнати рядки“ наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Київа, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.
Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздила в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, нам часто доводилось, на вітру і морозі, декілька годин висіти на підніжці чи тремтіти на криші ваґона.
Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці».
Приватну Київську гімназію Дучинської Оленка так і не закінчила. Нова влада видала указ, яким закривалися всі приватні навчальні заклади, діти мали ходити в державні трудові школи єдиного зразка. Навчання тривало через пень-колоду – то вчителів не вистачало, то десь учні розбігалися голодні й холодні, то ще щось… Найгірше, що взимку не було чим опалювати школи. Оленка простудилася в класі, злягла з надсадним кашлем та високою температурою, якось подолавши пневмонію, була такою слабкою, що в школу більше не ходила. Мати допомагала їй вчитися дома.
Але як би там не було, ніякі побутові труднощі не затьмарили для неї Київ, що його вона потім згадуватиме з радістю і щирою утіхою та захопленням. Вона любила Київ, часто з подругами гуляла в парках над Дніпром, милувалася ним з високих круч, повторюючи безсмертні рядки Гоголя про те, що «редко какая птица долетит до его середины».
Хай і тяжко жилося в Києві без батька аж цілих два роки, «але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, – ділилася вона з подругою, – бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим!»
Ще пригадувала: «Коли ж кінчалась моя щоденна праця, тоді життя було, мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу».
Згодом, згадуючи свій «в боях ранений», «трагічний Київ», писатиме у вірші «П’ятнадцята осінь» (їй тоді саме виповнилося п’ятнадцять):
І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.
Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.
Незнана радість
