чому ж! Звісно, могли б.
– На випадок, якщо… знаєте… днями забрали пана Корецького, хоч він і мав документи в порядку… Якщо ми опинимося в гетто, я передам вам вістку, бо, може, ми з цих речей щось будемо потребувати. То ви передасте нам. Добре?
– Звичайно. Обов’язково. Можете на мене покластися.
– Я так і думав.
Він поклав валізу на підлогу й потиснув мені руку. Я запропонував йому випити, але він відмовився, був якийсь дуже знервований. За кілька днів серед ночі я прокинувся від гуркоту моторів, світло фар шмагонуло по шибах. Я підскочив до вікна, відгорнув фіранку й побачив авто, що стяло біля будинку пана доктора. У його вікнах яскраво світилося, нервово миготіли тіні. За кілька хвилин його разом з дружиною, дітьми й старенькими батьками запакували на вантажівку. Усі вони несли щось у руках – хто валізу, хто торбу чи клунок. Цікаво, чи й золото він прихопив із собою. У нього ж мусило бути золото. Який нині пан доктор без золота? І тут я згадав про ту валізу, що він залишив. Мене залив холодний піт – ото халепа! Що, як у мене її знайдуть?
Я до ранку не міг заснути, прокинувся весь зіпрілий. Урешті таки провалився в якийсь тяжкий кам’яний сон, що Левко мене ледве добудився. І добре, що добудився, бо за хвилю ввалився пан Краух. У кнайпі відвідувачів ще не було, а Левко, побачивши комісара, відразу чкурнув до льоху.
Пан Краух сів до столика й попрохав гальбу пива. Я наточив і подав окрім гальби ще й горілку та оселедці. Він кивнув, аби я сів поруч, надпив пиво, облизав з вуст піну, неквапно запалив цигарку і запитав:
– Чи ви чули, пане Попель, що сталося з доктором Ерліхом?
І знову його очі пронизали мене, як виделка шпроту. Я відчув, як щось усередині в мене провалюється, опадає й розбивається на друзки. А він продовжив:
– З вашим сусідом по вулиці. З тим, що вдавав із себе Климковича.
– То ви хочете сказати, що він жид?
– Аякже! Дивно, що ви про це не знали.
– Але як ми могли знати, якщо він поселився тут недавно. Власне, у жовтні тридцять дев’ятого. Тобто уже за Совєтів. Тут усі його знали як Климковича.
Пан Краух узяв мене за комір, притягнув до себе й промовив крізь зуби:
– Не треба з тата робити вар’ята? Ясно? Вам прочитати лекцію, за якими ознаками можна відрізнити жида від будь-кого іншого? Вам розповісти про його носяру й клапаті гострі вуха? Мішки під очима? Товсті губи? Згорблену постать? А руду кучеряву пані докторову з горбатим носом бачили? Бачили, я вас питаю?
Він відпустив мого коміра й затягнувся димом, потім видихнув його мені просто в писок. Я закашлявся. Він засміявся. Я мовчав і тремтів усім тілом. Пан Краух налив чарку, перехилив, закусив, навіть не дивлячись на мене, але я відчував, як він мене приковує до себе, як тримає міцно своїми мацаками, що я з місця не годен буду зрушити.
– Пане Попель, – продовжив він уже м’якшим тоном, – лише моє гарне ставлення до вас не дозволяє мені повести
