такий страх, що я не знайшов іншого виходу, як розповісти йому про пана Ружанського. Я скільки мав сил з цим боровся, я стримував себе й зціплював зуби, але їх розімкнув страх. Я мусив за всяку ціну повернути до себе довіру пана Крауха, він ще не раз мені стане в пригоді. А що мені Ружанський, якого я бачив лише раз на місяць? Нехай собі їде здоровий до Палестини.
Краух уважно слухав. З його вигляду неможливо було здогадатися, наскільки він задоволений цією новиною.
– А чому ж ви досі мені про це не повідомили? – запитав він.
Я почав брехати, як заведений, вигадавши незнайомця, який учора завітав до кнайпи й цікавився паном Рожанцем, з яким колись працював у Дрогобичі. І був дуже здивований, що той тепер став Ружанським. А більше, мовляв, я того чоловіка не бачив. А ото згадав, що завтра буде якраз субота і Ружанський знову приїде.
– Тільки ж його дружина полька, то ви її теє… – белькотів я.
Краух прискалив око:
– А чого то ти за його дружину переживаєш? Віддалася за жида, то й піде з жидами на… – тут він затнувся й поправився: – До Палестини.
– Пане Краух, я вам признаюся, – я вдав неабияк засоромленого. – Я й пані Ружанська… коли її чоловіка нема вдома…
– А-а, – розреготався він, – то от ти собі яку теплу шпарку знайшов! А тепер убиваєш двох зайців одним махом! Тепер то ви собі пожируєте, нє?
Я закивав, дивлячись на нього благальним поглядом, і залопотів.
– Мені ж, самі бачите, потрібна господиня. А ми завше будемо вам раді.
– Ну-у за таку послугу ти мені ще будеш ого-го скільки винен.
Коли він пішов, я знову відчув, як тремчу.
Увечері я витяг з-під ліжка валізу пана доктора, відімкнув і побачив те, чого й сподівався: срібні ложки, виделки, два великі срібні канделябри, кілька хутряних комірів. Ще була дерев’яна скринька, повна золота: монети, намиста, перстені, кульчики. Я завмер і дивився на це щастя, яке мені несподівано впало на голову, й думав, як із ним розпорядитися, бо пан доктор уже ніколи не покине гетто, а вимагати від мене повернути своє добро теж не стане, бо лише гірше собі зробить. Хіба що… хіба що, ідучи на дно, захоче й мене за собою потягнути, аби відімстити, і скаже їм, що передав мені свої скарби. Ого! Тоді вже мене чекає повний гаплик. Але можна й від цього убезпечитися, якщо занести валізу Краухові, перед тим дещо з неї поцупивши, бо так по-правді, то на дідька мені здалися канделябри й срібне начиння разом з тими хутерками? Але тоді й частину золота треба буде віддати, бо, як справедливо зазначив пан комісар, неможливо, аби пан доктор не мав якихось золотих брязкалець.
Усе, що я відібрав для себе, я заховав на стриху за сволоком. Однієї темної ночі, прихопивши валізу й лопату, я проник на безлюдне обійстя пана доктора і в глухому закутку саду викопав яму, куди опустив валізу й присипав її. Кожну лопату землі я старанно притоптував, відтак замаскував дерном, накидав зверху гілляччя й повернувся домів. А наступного дня я вже був з візитою в пана Крауха й розповів, що його думка, висловлена з приводу відсутності
