організацію, що називалась «Оборона України», тут таки видали ім’я очільника – Чеховський. Запитали, чи з ними я до кінця.
– Звісно, – відповів я схвильовано. – Звісно, з вами. Звісно, до кінця.
Зайшла мова про бомби.
– Терор має змусити їх змінити свою позицію, – говорили Духовні, киваючи в темряву, на високі й теплі харківські пагорби. – Вони мають до нас прислухатись.
– Але хто буде жертвою? – не міг утямити я. Брати перезирнулися, зважилися і знову заговорили. Сказали, що, на думку проводу, підривати живих людей наразі немає реальної потреби.
– Тоді яких? – не зрозумів я.
– Що яких? – перепитали Духовні.
– Підривати яких людей наразі є реальна потреба? – запитав я.
– Провід має на увазі символічні об’єкти, – неохоче пояснили брати. – Пам’ятники.
Одне слово, провід новоствореної боївки вирішив почати боротьбу зі знищення знакових символів російського монархізму. Але, оскільки в провінційному Харкові пам’ятників імператорам споруджено не було, вирішено підірвати пам’ятник поету Пушкіну, встановлений у Театральному саду. Російський поет виглядав у цьому випадку ідеальною фігурою, надто з огляду на те, що дослівно днями в центрі міста офіційною владою демонтовано було пам’ятник Шевченку. Лише тут усе склалося в моїй голові – справді, вони ж усе це спланували як відповідь на жест із Шевченком. Усе правильно, усе справедливо – помста має бути точною, гнів має бути вивіреним, бомби мають нести справедливість. Я попрощався з братами, ліг на подвір’ї, під густим яблуневим гіллям, і безтурботно заснув.
Останні тижні літа минали в безкінечних розмовах про необхідність рішучих дій і доброчинну природу системного терору. До наших розмов долучалися друзі-юнкери. Як люди, безпосередньо причетні до військової справи, ми усвідомлювали всю вагомість і значущість наших подальших кроків. Нас це наснажувало. Хоча мене особисто ще й неабияк лякало.
Одного ранку наприкінці серпня мене розбудив старший Духовний. Я відразу зрозумів, що щось сталося – вигляд у нього був нажаханий, говорив із неприхованим відчаєм. Розповів, що цієї ночі молодший Духовний, готуючи вибухівку, підірвався й лишився без обох рук.
– Він надто хвилювався, – плакав Іван, – просто не втримав її, вона вислизнула йому з рук.
Я раптом чітко й детально уявив собі, як це могло статися. Бомби, які вони майстрували, мали хімічний запал. До них допасовувалися скляні трубки з сірчаною кислотою, з прилаштованими до них свинцевими грузилами. Щойно бомба падала чи стикалася з твердою поверхнею, трубки лускалися й кислота займала суміш бертолетової солі з цукром. Усе це призводило спершу до вибуху гримучої ртуті, а затим – і динаміту. Уся небезпека полягала в тому, що скляна трубка могла зламатися будь-де й будь- коли, що й сталося, вочевидь, із молодшим Духовним. Де він міг її майструвати,
