Водченко, проте відгукувався все ж на Водку) – матрос із «Потьомкіна», мій земляк із Нової Водолаги. Був Андрій Якович артилеристмейстером, на момент початку повстання відслужив на флоті сім років і навіть в еміграції поводився підкреслено незалежно, говорячи з усіма лише російською навіть там, де його не розуміли, себто всюди. Почувши від мене одного разу ім’я Ніцше, відразу ж почав дискутувати й не погоджуватися, сказав щось на зразок того, що, мовляв, Заратустра Заратустре рознь и шо, мол, лучше уж читать, браток, нашего пролетарского писателя Горького, старуху Изергиль, браток, – вещь посильнее Фаустагете будет.
– Фаустагете? – перепитав я.
– Фаустагете, – підтвердив Водка.
У цехах «Альфи» на той час загалом працювала публіка непередбачувана – від учорашніх приват-доцентів до бойовиків-есерів. Про Заратустру тут говорили, як про сусіда, який давно не повертає позичене. Поза тим, умови праці були нестерпними, зарплатня – жалюгідною, і ми з Аглаєю ледве зводили кінці з кінцями. Усе це не могло не позначитися на стосунках. До того ж коло моїх знайомих теж не викликало в моєї дружини-лютеранки надмірної симпатії. Якоїсь миті стало зрозуміло, що родина наша просто перечікує важкі часи, а ось чи перечекає – гарантії ніхто дати не міг, оскільки вони й не думали минати. Навесні дев’ятсот восьмого року Аглая через спільних знайомих отримала звістку про смерть свого батька. Для неї це стало останньою краплею в її сумнівах і ваганнях. Вона вирішила їхати. Кликала мене з собою. Говорила, що з підробленими документами в нас не має виникнути проблем, що ніхто нічого не запідозрить, що все обійдеться. Зрозуміло було, що вона просто хоче додому – поближче до своїх лютеран, поближче до свого бога, поближче до нашої дивної Батьківщини, яку кожен із нас вважав своєю. Я не міг її втримати. Але й поїхати з нею теж не наважився.
– Марку, – питала вона, стоячи на залізничному пероні, – що ти хочеш тут знайти? Чим будеш жити? Чому відмовляєшся від найважливішого?
– Найважливіше, – відповідав я, намагаючись утримати в руках клунки з їхніми речами, – аби вас не зсадили просто на кордоні.
– Бога в тебе немає, – утерла вона сльозу.
– Бог помер, – нагадав я.
На що вона зблиснула очима, сухо підтисла уста й сказала:
– Писати нам не потрібно. По-перше, це небезпечно. По-друге, навіть не знаю – що б хотіла від тебе почути. У разі чого, – вона раптом затнулась, подумала, – я тобі сама напишу. Хоча, скоріше за все, ні.
Серце моє обірвалося вантажним ліфтом у чорну шахту.
Утім, у Румунії я теж не затримався. Після масових селянських виступів поліція активно взялася за перевірку політично неблагонадійних осіб. Слід було шукати нового місця. За допомогою тих-таки соціал-демократичних кіл восени дев’ятсот восьмого я перебрався до Італії. Працював сезонним робітником у сільському господарстві, з весни – на виноградниках. Зійшовся з місцевим підпіллям. Італійські революціонери, на відміну від наших, більше цікавилися
