ди смішною, або печальною, але – про любов. І щоб жодних там бандитів, убивств та брутальної лайки. Бажано – карколомні пригоди, подорожі, цікаві герої – ніжні вишукані жінки та сильні зухвалі чоловіки. Коротше – справжній любовний роман. Саме такого чтива треба, коли стирчиш на чергуванні у відділенні хірургії. Щоби захоплювало тебе з першої ж сторінки, аж-аж, – каже подруга. – Бувають ночі більш-менш спокійні, тож нехай промайне – і не помітиш. Моя книжка саме така: трішки смішного, трішки сумного. Авантюри і подорожі. Звабливі жінки і справжні чоловіки. До того ж, гадаю, читання направду не обтяжливе, хоча за кожною постаттю чи картиною вгадуються рідні, близькі мені люди: і сивочолі поважні мудреці, і вервечка молодших – юних, часом зухвалих студентів, допитливих підлітків та щирої, життєрадісної малечі. Я так собі подумала: кожен знайде тут щось своє.
З нетерпінням я чекала подругу Іринку з чергування. І раптом:
– Що ти мені дала? Плювалася всю ніч! Я ж просила про любов!
– А там хіба не про любов?
– Та не про отаку любов!
– А про яку?
– Ну, я ж казала, щоби пристрасті вирували, сльози, туга, ревнощі! Але обов’язково – примирення. На Лазуровому березі, захід сонця… – мрійливо протягла Іринка.
– І титри на все небо, – засміялась я. – Авжеж, я тебе засмутила.
– Ага, – трохи надула губи Іринка, зітхнула і вихопила з моїх рук щойно повернуту книжку. – Хоча… Може, щось недогледіла. Вдома ще раз перечитаю…
Отож пишу я таки про любов, але назвати усе це любовним романом у дусі Іринки – навряд. Хоча в ньому є все, про що згадувала Іринка, авжеж є. Правда, отого сюжету – народився, закохався, одружився – не буде. Обману, зради та підступності також. А якщо хтось із моїх героїв щось прибреше чи схитрує – так чого не буває в житті. Можна і пробачити.
Отак сюди незбагненним чином прокралися, просоталися – а я й не зауважила! – уже знайомі моїм читачам персонажі – мої діти, чоловік, мама, сестри, друзі, собака, улюблений мій Чак та його братва. Кішку Скрябіна взагалі можна вважати моїм співавтором. Тут мій рідний дім, що повсякчас відігрівав мене родинним теплом та затишком від вуличного гомону, метушні й непотрібних зустрічей. Моя оселя, моя фортеця, моя твердиня, мій форт. Наче потужний корабель, пливе він у майбутнє, підбираючи тих, кому по дорозі, тих, хто зазнав аварії та потребує допомоги, або хто просто хоче посидіти з нами в кают-компанії, потеревенити і випити чаю. А ще тих, хто ладен іти з нами в моря незнані, в космос таємничий, в світи недосліджені на пошуки нових пригод.
Розділ перший
Золоті сліди
Чи буде смішно? Не знаю. Не певна. До слова: я й раніше ніколи не ставила перед собою такого завдання. Якесь дівча на злодійському сайті скачало мою книжку оповідань, прочитало абияк через пень-колоду і там же ображено відгукнулось: «Подекуди начебто смішно, та я чомусь не сміюсь». Так от, мене зацікавила ота дівчина. Яка вона? Юна, струнка чи повненька? Модниця з яскравими нігтями? От мені, приміром, завжди бракувало сміливості зробити манікюр з яскраво-червоними нігтями. Зізнаюсь: я страшенно провінційна. Подруга каже про мене – «дика». Та хіба багряні довгі й гострі нігті (знаєте, такі агресивно-яскраві), наче дупа в павіана, вам подобаються? Мені здається, воно одразу впадає у вічі – дурне, зухвале. А коли дурне – то й небезпечніше в стократ. Чогось думалось про ту дівчину. От що вона полюбляє? Ходити на лижах, смакувати пиріжки, курити кальян, тягнути через трубочку піна-коладу або чпокати упаковку для хрустких товарів, – знаєте, таку об’ємну, кульками? Та хто цього не любить? – не тільки дітлашня. Особливо коли хандра і меланхолія? А ще – яку музику вона полюбляє? Які книги їй подобаються? Як вона їсть? Плямкає? Ні? Стримано… Делікатно. Чи глитає похапцем? Як розмовляє? Мозе, сепелявить або г’асирує? Або ма-ані-ірно розтягує слова? І головне – чому вона зізналася, що книгу вкрала? Поцупила з мережі? Знічев’я, чи шукала цілеспрямовано?
Отож, люба незнайома дівчино… Так, саме ви: смішно не буде. Тим більше – вголос реготати. Тут ви помилилися.
Ні, якщо чесно, насправді я також спочатку міркувала: оце б написати щось легке, кумедне. Так-так, веселе! Але сталося інакше…
Щороку…
Тьху! Зараз обов’язково хтось підхопить: «ми з друзями ходимо в баню». Ні, я не про баню з друзями, а потім Ленінград, ні. Я ж казала, що смішно не буде, ну?!
Щороку однієї серпневої ночі, або навіть кілька ночей поспіль, я видряпуюся на дах. Ну а якщо ніч ясна та зоряна, то можу залишитися на терасі і не лізти так високо. Просто сиджу на подвір’ї і дивлюся в небо. Хіба ви не дивились?
Падають зорі…
Яке диво – оті зоряні дощі! От би купити телескоп і спостерігати зокрема цілісінький рік! Для мене це – таїна таїн. Астрономію в школі ми знехтували. Наш викладач, бідолашний старенький Гаррі Львович, усі уроки
