ось! Термошкарпетки. Правда, якщо ви англійською не петраєте… Або прийду на пошту, – продовжує він фантазувати, – а там – черга. Таке зачароване місце ота пошта – іще з дев’яностих років минулого століття… Отак стовбичиш, позіхаєш, тоді черевики скинув і гайда по шкарпетках англійську згадувати.
– Авжеж, – докидає мама, – воно кому хоч не зайве…
Одне слово, сімейка в нас іще та, з ними не занудьгуєш.
Отож про мого Кузьмича. Надягнув він оті термошкарпетки і поїхав по гриби. Припхав на собі два кошики опеньок, а на додачу – кілька ошалілих від голоду кліщів. Ледве виколупали їх, всадовили в банку. Викинути на вулицю? Так там же собаки гуляють! А вбити – як? – неможливо. Звісно, родина придурків. Ми будь-яким комахам даємо шанс виправитись. Мовляв, більше так не роби. Отож замість скручену газету вхопити, ми виганяємо за вікно непроханих гостей – мух, комарів, ос. Коли раптом до нас в оселю прокладають свої стежки мурахи, ми намічаємо їм іншу стежку з підсолодженої води, і вони організовано вирушають строєм у протилежному напрямку. Авжеж. Отож того дня, крім кліщів, грибів і сміття на одязі, в шапці, в кишенях і в голові, Кузьмич приніс у гарячому своєму кулаці… зірку, що впала з неба! А насправді, як я тепер розумію, зовсім не зірку, і навіть не метеорит, а… шматок космічного корабля прибульців! І не переконуйте мене в протилежному!
Ось як це було.
Ходив-ходив він, втомився, вирішив чаю випити, зібрав хмизу для вогнища, ну, хто бував у лісі, той знає. І, копнувши глибше, раптом виявив шматочок якогось металу дивної форми. А Кузьмич, треба сказати, тільки зовні – солідний дядько з суворим поглядом і металом у голосі. А в душі він – чистий тобі пацан з допитливими очима й збитими колінами. Отож, він одразу хапнув цей дивний уламок і вирушив на найближчу заставу – до прикордонників. А ті покидали кордон напризволяще, з’юрмилися і почали досліджувати отой підозрілий шматок (може, уламок незвіданої планети або фрагмент космічного корабля) металошукачем. Одне слово, пацани, дарма що форму та погони носять. Перевіряли сяк і так, тоді витягли із сейфа металошукач японський, такий мудрагельський, що хіба тільки каву не подає, навіть телефонувати з нього можна. (Начальству чи мамі, скажімо. Або дівчині коханій.) Отож, витягли ту сучасну машинерію і – ага! – металошукач запищав, застрибав істерично, заскрекотів щось японське, на моніторі з’явились хімічні формули, і за хвилину машина видала результат: невизначений сплав металів, аналогів і збігів на Землі немає! І тоді Кузьмич, уже під ранок, аби не наражати нікого з нас на небезпеку, відвіз цей загадковий шматок ще й до санепідемстанції – перевірити на радіацію. Шматок лежав собі спокійно, не фонив, але збіглися тут усі співробітники, включно з лаборантами і допитливим завгоспом. Охкали, дивувались, колупали, нюхали, слинили, а допитливий завгосп навіть на зуб попробував. Коротше, науковий підхід. А буквально через кілька днів, позаяк в санепідемстанції працюють здебільшого жіночки балакучі, вранці на ринку баба Домка, продавчиня
