чи там романісти пишуть не драми або трагедії, а мелодрами й комедії.
Отож літній теплий вечір… Хтось дивиться телевізор – ген у вікні мерехтять синьо-сірі відблиски. Хтось іще порається, тінь перебігає від вікна кудись у глиб кухні. Схоже, це Люда, вона така дбайлива господиня, напевне, місить тісто, щоби зранку спекти дітям пиріжки. Люда так азартно, з натхненням господарює, що всі навколо її наслідують: бігають до неї по рецепти, поглядають на свої вікна – чи такі ж чисті та сяючі, як у неї? Купують такі ж серветки на кухню та фіранки в спальню.
А ген на тому боці річки, на подвір’ї лікарні, – Іванко Кривий з тачкою. Він, метикований, скрізь дивиться, аби поцупити, що лежить без нагляду. Нещодавно припер здоровезну центрифугу з лікарняної пральні. Її аж семеро виносили надвір, щоби завантажити вранці на машину та відвезти на обласний склад і обміняти на нову. Сім чоловіків упрівали! А Іванко Кривий – сам. Завантажив на свою тачку і потягнув, коли всі пішли. Його таки застукали. Питають: дідько з нею, з центрифугою, але як же ти подужав? А Іванко Кривий їм:
– Так то ж собі! Своя семиряжка – не тяжка…
І показав: отак уперся, легесенько нахилив оте одоробло, і воно якраз і вляглося в його тачку.
Центрифугу, певна річ, відібрали. Але Іванка Кривого заповажали. За ноу-хау.
Ото він і зараз сновигає, винюхує, де що погано лежить.
– Іва-аане! Агов, Іва-аане?! Не ру-ууш чужо-оого! Не кради-ии! – підвиваю я у згорнуту руркою пачку аркушів. А ріка легко й запопадливо переносить мій голос на той берег.
Іванко аж підскочив з несподіванки, озирнувся, глянув навсібіч – нікого ніде, дрібно перехрестився та й накивав п’ятами…
А оно сусідчину Марійку проводжає кавалер, Максим. І що ближче до дому, то повільніше. Ніяк не розійдуться. Ой, цілуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самі на планеті.
Марійка верещить, сміється, дзвінко цілує Максима в щоку і біжить додому, де для неї в передпокої завбачливо увімкнено світло. Максим іще постояв-подивився на Марійчині вікна, потім тихо почвалав додому. Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмічна. А що як погукати йому з даху? Я виспівую йому чудернацьки протяжною квартою:
– Макси-ииме, не гооо-орбся…
І сховалася. І він як людина з чудовим слухом, тонка і чуйна, дослухається: хто воно?
– Хто це? – кидає він сторожко.
Довкола – анітелень.
Але тепер він точно пам’ятатиме, що парубкові горбитися не слід.
О, а це хто човгає? То Баба Галя. Де це вона вешталася? І чи знає про ці підозрілі нічні прогулянки її донька Ліда? Може, у баби Галі є залицяльник? А що? Як каже одна поважна пані: «На кожен товар є свій покупець».
Як чудово сидіти отак – невидимо й нечутно! Ніч чепуриться, як розпещена примадонна: приміряє то одне намисто, то інше. І чепуриться, здуваючи хмаринки з пуховки, як у кіні. Оно
