їх стріляли так само щодня, бо російська революція мусила постійно впиватися жертвами, аби кров’ю поєднати своїх солдат, злютувати їх в одне ціле, незважаючи на те, що в рядах її знайшли своє покликання пройдисвіти з різних країв. Фабрику моєї мами націоналізували, будь-коли її могли арештувати, і нам не залишалося нічого іншого, як утікати з Харкова на Захід, до Києва, там ще принаймні трималася українська влада. Однак поки ми туди дісталися, Київ захопили москалі, ми повернули на Кам’янець, влада УНР разом з Головним Отаманом отаборилася там, але знову ж таки ненадовго.
Був 1920 рік, місцеві газети закликали народ боронити Україну, щодня надходили вісті з фронтів, публікувалися списки загиблих. Сили УНР танули, армія відступала, а ми за нею. Ми добиралися з Кам’янця до Станіславова на возах з пораненими січовими стрільцями, від них мама нарешті довідалася про долю мого батька, він загинув буквально кілька місяців тому, серед стрільців знайшовся один, що приятелював з ним, і він розповів не дуже приємну для матінки новину: мій тато одружився вдруге, і десь там у Галичині є у мене сестра, яка, як і я, не бачила батька, бо народилася, коли він був на фронті, але встиг ще отримати звістку про її народження. Цікава доля людини, яка так ніколи й не бачила своїх дітей. Маму це все сильно пригнітило, мета нашої подорожі раптом вкрилася імлою. Я батька не знав, то й не дуже переймався, мене лише цікавила ота сестра, ще немовля, її мама була єврейкою. Це щось дивовижне, мій тато постійно шукав якихось пригод, мама розповідала, що його батько не прийняв її, німкеню, ледве чи він прийняв невістку-єврейку, але звідтоді я не раз думав про свою сестру, і хоч я її ніколи не бачив, але це не заважало мені в підлітковому віці час від часу уявно злягатися з нею, незмірно глибока насолода чаїлася в тій гріховній любові, відчуття такого близького й рідного тобі тіла, майже свого, оповивало мене страхом, який був водночас і приємністю. Доторки, поцілунки, шелест вуст, невловний шепіт тіл – забути це було неможливо, і я носив їх у собі, як носять відчуття запахів і звуків, а коли стрічав когось схожого до тієї, що постала в уяві, переповнювався коханням по самі вінця.
Мені подобалося спілкуватися зі стрільцями, приглядатися до їхньої зброї, а ще я збирав ґудзики. Дорогою траплялося, що тифозні та важкопоранені стрільці помирали, і коли їх мали ховати, я завше просив, щоб мені дозволили відрізати бодай одного ґудзика. І мені дозволяли. До кінця мандрівки в мене назбиралося їх зо три десятки, а якби я побував з ними в Трикутнику смерті[3], мав би з тисячу, але то за умови, що я б звідти цілим вийшов – кажуть, тиф косив там сотнями. Серед стрільців було й кілька австрійських офіцерів, вони не були пораненими, вони просто вирішили повернутися додому, втративши віру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобілізуватися, не здатен стати одним цілим і розсипався на безліч отаманів, пройдисвітів, невдах, гультіпак і відчайдушних героїв, а деколи і святих. Моя мама з тими офіцерами швидко
