аристократизм у небажанні якось виправдовуватись. Мені не казали, наприклад: «Ми могли б зашпарувати всі ці дірки, позаяк ми люди не бідні, але…» Не казали навіть – попри те, що то була щира правда – «Ми винаймаємо цей будинок у міста впродовж тридцяти років. Тож місто мало б також його лагодити. Кожна сторона упирається…» Вони не принижувались до пояснень, і така невимушеність викликала захват. Щонайбільше, хтось зронив:
– Еге-ге! Трохи спорохнявіло тут…
А що мовлено це було безпечним тоном, я здогадався, що мої нові друзі не надто переймаються. Уявіть, як артіль мулярів, теслярів, столярів, тинькарів за якийсь тиждень змінила б ці мури своїм блюзнірським інструментом. Господарі б не упізнали будинок і почувались, як у гостях. Будинок без таємниці, без затишку, без пасток під ногами, без льохів – це радше приймальна у міськраді.
Природно, що в цьому зачарованому домі дівчата зникли вмить, мов на помах чарівного жезла. На що має бути схоже горище, коли вітальня сповнена несподіванок, гідних горища! Коли здогадуєшся, що варто прочинити дверцята якоїсь шафки, і з неї виваляться стоси пожовклих листів, прадідівські квитанції, незчисленні ключі, до яких у домі вже немає замків, і, природно, ключі ті не підійдуть до жодного замка. А коли ключі ні до чого не підходять, мимоволі починаєш гадати, до чого вони, і вже ввижається підземелля з закопаними скринями, повними золотих луїдорів.
– Перейдімо до столу?
Ми рушили до столу. Переходячи з покою до покою, я вдихав розлитий всюди ні з чим незрівнянний дух старовинної бібліотеки. А найбільше мене розважило переміщення канделябрів. Справжніх важких канделябрів, що їх, як у часи мого дитинства, котили на високих дерев’яних підставках з покою до покою, і від яких на мурах оживали химерні тіні. На них розквітали букети вогню, в облямуванні пальмового листя тіней. Тоді канделябри встановлювались на місце, острівці світла застигали нерухомо, а довкола них, у неосяжних заповідниках мороку, потріскувала деревина.
Двоє дівчаток показалися знову, так само таємниче і безгучно, як перед тим, були, зникли. Вони поважно сіли до столу. Вони, звісна річ, уже нагодували своїх собачок, своїх пташок; розчахнувши вікна, помилувались на місячну ніч, надихались вечірнім вітерцем, пахощами саду. А зараз, розгортаючи серветки, вони краєчком ока стежили за мною, зважуючи, наскільки я вписуюсь у реєстр знайомих їм тваринок. Бо ж вони вже мають ігуану, мангусту, лисицю, мавпу та бджіл. Вся ця звірина жила цілком дружно, утворюючи новий земний рай. Дівчата владарювали над усіма божими тварями, заворожували їх своїми рученятами, годували, напували і розповідали їм казки, якими заслуховувалися всі – від мангусти до бджіл.
Я тільки чекав, коли ці двоє жвавих дівчаток завершать свою витончену критичну оцінку того дядька, що сидить навпроти них, і ухвалять таємний, але швидкий і остаточний вирок. В часи мого дитинства мої сестрички отак присуджували бали гостям, які вперше вдостоювали нас візитом. Коли застільна розмова на мить стихала, раптом дзвінко
