треба, щоб джерело стало релігією.
Я пізнав смак пустелі з першого ж рейсу. Ми втрьох, Ріґель, Ґійоме і я, зазнали аварії неподалік форту Нуачот. Маленький військовий пост у Мавританії був тоді геть відрізаний від життя, ніби острівець в океані. Старий сержант жив там з п’ятнадцятьма сенегальцями, як прикутий до місця. Він зрадів нам, наче посланцям неба.
– Мені така втіха побалакати з вами… Ох, яка ж це втіха!
Ми бачили, що таки втіха – він плакав.
– За півроку – ви перші. Мені раз на півроку привозять провізію. Іноді лейтенант, а іноді й капітан. Востаннє був капітан…
Ми ще не встигли оговтатися. За дві години льоту від Дакара, де нам уже готують обід, зламався гонок, і доля робить поворот. Ми змушуємо старого сержанта пустити сльозу, поставши йому небесним видивом.
– Ох, ви пийте! Мені за щастя почастувати вас вином! Ви тільки подумайте, коли приїжджав капітан, у мене для нього не лишалося ні краплини.
Я вже розповідав про це в одній книжці, але ж то не був роман. Сержант казав:
– Востаннє і не було чим поздоровкатися… З такого сорому я навіть просив, щоб мене замінили.
«Поздоровкатись»! Випити по келишку з візитером, що, спливаючи потом, спішується з верблюда. Чоловік півроку жив очікуванням цієї миті. Останній місяць начищав зброю, наводив порядок, щоб усе блищало і сяяло. І вже за кілька днів, у передчутті наближення благословенного дня, піднімався на терасу і пильно вдивлявся у далечінь, в надії побачити, чи не куриться на видноколі хмара пилу, сповіщаючи про наближення летючого ескадрону Атара…
Але бракує вина – нема чим відзначити зустріч. Нема чим поздоровкатись. Яка нестерпна ганьба…
– Хоч би він швидше повернувся. Так на нього чекаю…
– А де він, сержанте?
Сержант киває на піски:
– Хто й зна – він усюди, наш капітан!
Цілком реальною була та ніч, яку ми згаяли на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше не було на що дивитися. А вони сяяли у повному складі – як у польоті, але непорушні.
У польоті, коли ніч аж надто гарна, іноді забуваєшся і не стежиш за кермом, гадаючи, що машина йде рівно. Насправді, літак потроху починає хилитися ліворуч, і раптом під правим крилом з’являється селище. У пустелі немає селищ? Отже, то рибальські човни вийшли в море. Але на просторах Сахари не трапляється рибальських флотилій? Тоді, що? Тоді всміхаєшся на свою помилку. Тихенько вирівнюєш літак. І селище повертається на своє місце. Почеплюєш до неба сузір’я, що, було, зірвалось. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно лише задубілу пустелю, нерухомі піщані хвилі. Сузір’я міцно тримаються на небі. А сержант просторікує про них:
– Дарма! Я вмію орієнтуватись… Як іти просто на оту зірку, потрапляєш в Туніс.
– А ти сам з Туніса?
– Ні. У мене там кузина.
Западає тривала
