style="font-size:15px;"> Ми сиділи біля вішака з флізеліновими халатами, затяганими, несвіжо-блакитними, для відвідувачів. Раз по разу хтось підходив до нас, скидав халат, надягав халат, плутався у зав’язках; за такої інтенсивності – тиждень максимум, і місце халата у смітнику. Не настачишся. Марина розповідала про Олену. Із захватом. Син дорослий, живе сама, вдень викладає в інституті, ввечері та по суботах-неділях – у госпіталі. Колеги-викладачі і студенти допомагають грошима, продуктами для поранених. Вона ще й встигає щось смачненьке вдома приготувати для хлопців. Не лише за дядею Сашею доглядає, вона усім у палаті допомагає.
…Двері – рип! Медсестра, гроза клініки ушкоджень, промовисто завмирає в одвірку. Музика не зупиняється. Очі медсестри – на потилиці музиканта, він смикає плечем, відчуває цей погляд, сидячи спиною до входу. Музика звучить, але до акордів додається відчутний неспокій, він розливається палатою, наче коридорна прохолода. Рука медсестри залишається на клямці дверей, друга впирається у стегно. Багатообіцяюча поза. Тільки б дала дослухати.
– Може, досить? – каже вона, дочекавшись, поки стишаться оплески.
Важливо випередити Олену, бо вона – це очевидно – вже готова щось різке сказати. Олену позаочі називають «Крейсер Аврора», вона про це знає й не заперечує: крейсер – то крейсер. Прямолінійність їй личить, це частина її натури, її захист і зброя, вона складає гармонію з її худорлявим обличчям, з її підтягнутою фігурою майстра спорту («кандидата», виправляє вона, коли чує про майстра). Олена біля Олександра – і друг, і охоронець.
Виходжу у коридор, покликавши медсестру.
– Ви ж бачили, які у них зараз очі… Не позбавляйте їх цієї радості.
Але вона не дає себе збити з обраного курсу:
– І що з того?… Вже годину триває концерт!
– Та хоч би й дві, – намагаюся знизити гучність розмови, – музика хлопцям як ліки.
– Ви мене не вчіть, я двадцять років тут працюю. Існує порядок, у лікарні має бути тихо.
У мене більше немає аргументів. Останнє слово залишається за нею:
– Закінчуйте концерт! Розкомандувалися тут…
Між медичним персоналом та волонтерами часом аж іскрить, але ці хвилини протистояння навіть війнами місцевого значення не назвеш. Так, дрібна шарпанина. Без волонтерів тут умить виросли б еверести роботи, з якими й удвічі більшому медперсоналу не впоратися.
Одного разу відділення було настільки перевантаженим, що дядю Сашу перевели в інше, і він три дні там лежав, нікого не турбуючи. Йому приносили їсти, ставили тарілку на тумбочку, згодом забирали застиглий суп чи кашу зі словами: чому ви не їсте? Треба їсти!
А йому було незручно тягнутися до тарілки, ще й ногу сіпало. А волонтерів поруч не було. У Марини та Олени ті три вечори були зайняті іншим. Коли ж вони прийшли до нього у палату і спробували пересунути нерухому
