якось знаменитий музикант приїздив із Санкт-Петербурга, керівник одного відомого оркестру, саксофоніст, припустімо. І наші музиканти йому сказали: гей, чуйте, а хочите взнати, як тре по-настоящому на саксофоні грати, е? І цей відомий музикант посміявся з такого нахабства і сказав: «Пхе! Ну-ну…»
І йому також відказали: «А… Ну-ну? Ну-ну, ага!»
І повезли його на молдавсько-циганське весілля в глухе село. Так цей знаменитий музикант, керівник всесвітньо відомого оркестру, мало дуба не врізав, коли юний Маркіян, напівсонний, ліниво взяв саксофон, легенько лизнув дзьобатий мундштук і притьмом, не розігруючись, заграв. Та так, що на чвертьтонах кожен звук, як горошинка, перекочувався. То пристрасно, палко, гаряче, то печально й лагідно звучав його інструмент, то дрібно і весело. Грав він наче навіть знехотя, з непроникним тупуватим сонним виразом обличчя. І як зарядив враз сирбу, танець національний, темп такий скажений – отой відомий музикант пальцями ледь встигав на коліні дріботіти розгублено, очі вирячив і знай повторював заздрісно:
– Звііііідки?! Таке стакато, таке глісандо, а фрулато – де навчився цього фрулато?! Де?!
І Маркіян ніяковів, знизував плечем і бурмотів, та ніде, я ж ото взяв її та й став грати.
– Кого «її»?! – запитував знаменитий музикант.
– Та ж кого-кого. Та ж отету музику, – знову знічено щулився Маркіян, киваючи на старенький саксофон.
І справді – так він грав! Так, що на одному інструменті – та три голоси, – так грав, що знаменитий музикант тоді – ну-ну, так. І напився, і поклявся, що більше ніколи інструмента не торкнеться. Майже як тато великого художника Пабло Пікассо. Ніколи. Але якщо засмучений і водночас утішений талантом сина татусь Пікассо дав обітницю в доброму розумі й тверезій пам’яті і виконав її, то знаменитий музикант – навпаки. Тому, щойно відійшов від потрясіння, почав грати далі. Лише іноді, ночами, в повню, як заведено у музикантів та поетів, стає йому ніяково, і згадує він чарівну гру Маркіяна, і міркує він, що робить не зовсім свою справу, а слід було йти на завод токарем. Або навіть слюсарем. Ось таке враження справила на нього гра Маркіяна, онука цигана Нунки-лудильника-скрипаля.
І це – уявити ж таке! – Маркіян ще тоді нот не знав зовсім. Це вже потім, у музучилищі, куди його взяли як виняток за талант, до нього довго доходило і з великими зусиллями дійшло, що ту саму силу, яка вирує в його душі, виявляється, можна записати крапками і гачками на смугастому папері.
Тепер він знаний бессарабський саксофоніст. Весь світ об’їхав. Коли він зрідка приїздить додому, старий Нунка довго миється в своїй маленькій лазні за будинком, одягає нову сорочку, застібає її до горла, напуцовує чоботи і дістає скрипочку. І жодного тобі галасливого застілля, сидять вони по-сімейному, грають. І вся вулиця біля Циганського моста завмирає – слухає.
Як він там зараз, Нунка… Спить? Чи смалить стару свою чорну люльку. І Циганський міст, таємничий і міцний, свідок різних часів, майже не відбивається в
