Лили гарячу воду, зробили якийсь сонний укол, але пальці так і тримали оте вузеньке горлечко пляшки – воно було зручне, його можна було спритно обхопити рукою і комусь віднести води, кому потрібно. Хороші пляшки тоді були, ще австрійські, дуже зручні пляшки. І не дуже важкі. Такі пляшки для води зі скла.
Наступного дня вцілілих євреїв замкнули в підвалі синагоги. Ніхто не розбирався, чому одних знищили одразу, а других замкнули. Ну, не було логіки в їхній поведінці, не було! Тих, зачинених у підвалі синагоги, було там тридцять сім осіб дорослих і дві дівчинки. Пишу літерами: тридцять сім. Тридцять сім синагог по всьому світу поставила потім за своє довге життя одна з тих дівчаток. Тієї ночі оті зігнані до підвалу синагоги євреї зібрали все золото і срібло, що було в них із собою, і підкупили вартового. І той відпустив дівчаток. Одній було сім років, другій дванадцять. Наступного ранку полонених розстріляли, недбало… Земля дихала потім довго, казали старі люди. Ходила там земля.
Але на той час пальці Галі розчепили.
І ось я з нею розмовляю, з Галиною Володимирівною, я з нею розмовляю, і вона про щось запитує, стоячи біля дзеркала і підправляючи помаду на губах. А я бачу цю руку, ці пальці. І думаю, що навіть якщо колись вона мене засмутить або образить, якщо навіть дуже сильно вона мене образить, я повинна пробачити їй. Тому що ці пальці, та пляшка.
Як збагнути, як збагнути…
Один міський божевільний, старий Герцль… Він днями і ночами вештався вулицями нашого маленького втомленого міста, влітку і взимку вбраний у жахливе з чужого плеча пальто, і буркотів, бурчав щось нерозбірливе, втупивши погляд свій плавучий в землю, раптом несподівано зупинявся, бурчання його ставало дедалі чіткішим і гучнішим, він міркував спочатку сам із собою, жестикулюючи. Він підводив голову, погляд його ставав ясним, пронизливим, відчайдушним, і він звертався до будь-кого, хто випадково опинявся поряд:
– Ну нехай дорослі. Ну нехай дідусь мій і моя бабуся. Ну нехай брати, ну нехай усі, – і тоді він скрикував істерично і починав страшно вигинатись та битися всім тілом: – Але Ра-є-чку!!!
Потім очі його знову тьмяніли, і він падав. Чоловіки підбігали і ножем розтискали йому зуби. У нього починався епілептичний напад. Був кінець шістдесятих. Минуло вже понад двадцять років. А він усе не міг збагнути.
Я побоювалась його в дитинстві, такого неприбраного, кудлатого, з вивернутими губами, з виряченими очима. Я часто його здибувала і боялась опинитися неподалік, коли в нього почнеться напад: «Ну нехай дорослі…». Зазвичай Герцль плентався вздовж вулиці, бурмочучи щось своє, нікого не чіпаючи, не задираючись. Люди виносили йому попоїсти або щось із одягу, він іноді брав, навіть не розуміючи, що йому дають, іноді впускав, не помітивши. А часом на нього знову находило: ну нехай бабуся. Ну нехай дідусь, ну нехай брати… Але Ра-єч-ку?!
Ми всі знали, що коли він воював на фронті, його рідних, як сім’ю радянського солдата,
