наші з Мірочкою смаки цілковито збігалися. Вона принесла книжки, сіла на стілець у сусідній кімнаті і розмовляла зі мною через двері – її до мене не підпустили, щоб вона не заразилася грипом.
Я лежала і читала, читала, читала. А коли втомлювалась читати, розглядала альбоми з репродукціями – у нас їх було багацько. Картини малих голландців. Неєра, наприклад, де були зображені люди в чудернацькому одязі та взутті; хтось просто прогулювався набережною, хтось по замерзлій річці мчав на кумедних ковзанах. Я вигадувала їм долі, дітей, майбутнє, фантазувала, хто куди йде, хто з ким знайомий, навіть давала їм імена з улюбленої книжки «Срібні ковзани».
До речі, коли, вперше побачивши Домський собор, я, майстер спонтанних реакцій, як написав про мене один журналіст, вигукнула, притискаючи руки до грудей: «Голландія. Справжня Голландія!», Саша Шапошников, який їздив разом зі мною на студентську конференцію до Риги, хмикнув, засоромлено роззирнувся навколо і прошепотів мені на вухо: «Це Латвія, Гончарова. Латвія».
А у мене була пряма асоціація: оргáн – день Святого Ніколаса – діти Ханс і Гретель – Голландія. Так.
Там, до слова, в готелі Ризького університету, в готелі для викладачів та аспірантів, вночі мене вкусила блощиця. Вкусила, м’яко сказано… Вона відкусила у мене шмат обличчя. А на ранок нас фільмувала молодіжна програма ризького телебачення. Ці молоді люди, такі стильні всі, тонкі, довговолосі, страшенно тішились, але співчували і, дивлячись на мою похмуру розпухлу мармизу, напевне, думали, що я вночі відбивалася від хмільного залицяльника. Намагалися знімати мене з іншого, не скаліченого прибалтійською блощицею, боку.
Ну, то таке… Отже, я в дитинстві хворіла – прекрасний час – читала, думала, розглядала картинки. А іноді, занудьгувавши, я вкладалася з виглядом «ніщо не миле» і заходилася важко зітхати, і мама видавала мені старовинну бляшану коробку з нашими «скарбами»… Оооо!.. Ґудзики, намистини, пряжки, якісь дивні предмети, про які я не знала, для чого вони. Усім цим багатством можна було бавитися годинами.
Коли мені набридало лежати і коли нікого не було вдома, я сідала до фортепіано, грала новомодні пісеньки, котрі забороняла мені підбирати моя вчителька музики. А потім просто дивилась у вікно. Навпроти мешкала ще одна моя подружка, Люда Попова, ніжна, прозора, як не дивно, дуже спортивна дівчинка. Вона також часто хворіла, і ми перемовлялися з вікна у вікно знаками, телефонів у нас тоді не було.
Люда після закінчення школи вступила до інституту в красивому місті Кам’янці-Подільському, центр якого прикрашала унікальна старовинна фортеця. Люда нормально вчилась, і її, таку рухливу, легку, одразу ж покликали до волейбольної команди інституту. І якось під час тренування з волейболу вона раптом присіла від болю в животі. Вона навіть не зайшла в гуртожиток, а негайно поїхала автобусом додому, до мами з татом. Ледь витримала двогодинний переїзд. Ще довго йшла з автостанції додому. На другий
