напевно, не найгірша річ у світі, буває й гірше – наприклад, коли тобі виколюють око розпеченою кочергою чи ампутують ногу бензопилкою, але мене це ніколи не впирало. – Де ти був? Ти пропустив кінець. А кінець…
– …там найкращий, – закінчив я разом з нею. – Вибач. Природа покликала. Дуже раптово якось вийшло.
– Я тобі розкажу, якщо поведеш мене на набережну гуляти, – сказала вона, притискаючись до моєї руки м’якою опуклістю груді. – Якщо, звісно, ти хочеш поговорити.
– А кінець був щасливим?
Вона всміхнулася мені. Її очі були широко розплющені, у них застиг приємний і трохи сторопілий, як завжди, вираз. Грудьми вона ще міцніше притислася до моєї руки.
– Дуже щасливий. Я люблю щасливі кінці, а ти, Ден-Ден?
– Обожнюю.
Може, мені слід було думати про манливу обіцянку, яку дарували її груди, але натомість я зловив себе на тому, що думаю про Арні.
Тієї ночі мені знову наснився сон, тільки в ньому Крістіна була старою – ні, не просто старою, а старезною, страхітливим машинним громаддям, якимось арканом з колоди карт Таро: замість Повішаного – Машина смерті. Щось не менш стародавнє за єгипетські піраміди, і в це легко було повірити. Двигун гарчав, працював з перебоями, плювався брудним синім масним димом.
Вона була не порожня. За кермом розсівся Роланд Д. Лебей. Очі в нього були розплющені, але осклянілі й мертві. Щоразу, коли двигун ревів і побите іржею тіло Крістіни вібрувало, Лебей стріпувався, ніби ганчір’яна лялька. Його облущений череп хилитався вперед і назад.
Потім пронизливо заверещали шини, «плімут» кинувся з гаража просто на мене, і на очах іржа з нього станула, старе затуманене вікно очистилося, хром заблищав з несамовитою новизною, а старі лисі шини зненацька розквітли, перетворившись на пухкі нові «Вайд Овалз», і кожен проріз у малюнку здавався глибоким, як Великий каньйон.
Вона пронизливо кричала на мене, фари горіли білими колами ненависті, і я безглуздо підняв руку, марно намагаючись захиститися, і подумав: «Господи, її нескінченна лють…»
І прокинувся.
Без крику. Тієї ночі я втримав його у горлі.
Ледь-ледь.
Я сів у ліжку. Холодна калюжа місячного сяйва вихопила мене з темряви зі зібганим простирадлом на колінах, і я подумав: «Смерть спіткала раптово».
Тієї ночі заснути досить швидко мені не вдалося.
11 / Похорон
Білобокі шини, плавці і крила «Ельдорадо»,
Їхати в авто – розкіш райської принади.
І, друже, коли я життя довезу до стоп-знаку,
Хай тіло поїде на цвинтар у цьому «кадилаку».[51]
Бреду Джефрізу, нашому дорожньому бригадирові, було років сорок п’ять. Лисуватий, присадкуватий, вічно засмаглий. Він дуже любив горлопанити – особливо коли ми відставали від графіка, – але загалом був досить пристойним чоловіком. Я підійшов до нього під час перекуру, щоб спитати,
Eldorado fins, whitewalls and skirts, / Rides just like a little bit of heaven here on earth, / Well buddy when I die throw my body in the back / And drive me to the junkyard in my Cadillac (
