був Арні: вішав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Він ошелешено подивився на мене.
– Денніс! Що ти тут робиш?
– Готуюся йти на похорон, – відповів я. – Так само, як і ти.
– Ні, – миттю озвався він, і саме це слово більше, ніж будь-що інше – усі ті суботи, коли він не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведінка того разу, коли я зателефонував йому з кінотеатру, – змусило мене усвідомити, що він усунув мене зі свого життя, і що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово.
– Так, – сказав я. – Арні, він мені сниться. Ти чуєш, що я тобі кажу? Я бачу про нього сни. Я піду. Можемо піти разом чи окремо, але я піду.
– То ти не жартував?
– Га?
– Коли дзвонив мені з того кінотеатру. Ти правда не знав, що він помер.
– Господи Ісусе! Думаєш, я здатен над таким жартувати?
– Ні, – відповів він. Але не одразу. «Ні» він сказав лише тоді, як ретельно все обміркував. Він розумів, що зараз проти нього можуть обернутися всі. Вілл Дарнелл уже обернувся, і Бадді Реппертон, і підозрюю, що мати з батьком також. Але річ була не тільки в них, і навіть не переважно в них, бо основною причиною ніхто з них не був. Головною була машина.
– Він тобі сниться.
– Так.
Арні стояв з чистою сорочкою в руках і обмірковував почуте.
– У газеті було написано «Цвинтар Лібертівілль-Гайтс», – урешті озвався я. – Автобусом поїдеш чи зі мною?
– З тобою.
– От і правильно.
Ми стояли на пагорбі, що здіймався над тим місцем, де біля могили провадили службу, не наважуючись і не бажаючи спускатися й приєднуватися до жменьки скорботних. Загалом їх було з дюжину, і половина – старі чоловіки у формах, таких старих і дбайливо збережених на вигляд, що від них наче аж віяло нафталіном. Труна з Лебеєм стояла на напрямних над могилою. На ній був прапор. Слова священика дрейфували до нас на хвилях гарячого пізньосерпневого вітру: людина – ніби трава, що росте, а потім її стинають, людина – ніби квітка, що цвіте навесні й в’яне влітку, людина – у любові й любить минуще.[52]
Коли служба скінчилася, прапор зняли, і чоловік років шістдесяти з гаком кинув на труну жменю землі. Грудочки полилися струмками вниз і попадали в яму під труною. У некролозі було сказано, що в покійного залишилися брат і сестра. То мав бути його брат: подібність не надто впадала в око, але вона була. Сестра, очевидно, не приїхала; навколо тієї ями не було нікого, крім хлопців.
Двоє, з вигляду – ветерани «Американського легіону», згорнули прапор пілоткою, і один з них простягнув його брату Лебея. Священик попросив Господа спасти їх і вберегти, осяяти їх світлом Свого лику, прийняти до себе їхні душі й подарувати їм спокій. Вони почали розходитися. Я роззирнувся навколо в пошуках Арні, але його біля мене вже не було. Він відійшов на невелику відстань. Стояв під деревом. По щоках котилися сльози.
– Арні, ти як? – спитав я. Раптом спало на думку, що там, унизу, я ніяких сліз точно не бачив, і якби Роланд Д.
«Людина в любові й любить минуще» – дещо перефразовані слова з вірша «1919» (збірка «Вежа», 1928), що належить перу Вільяма Батлера Єйтса – «людина є в любові й любить зникоме».
