сповненим любові, він окинув машину, що стояла на своїй спущеній шині; фарба м’яко поблискувала іржею під сонцем пізньої днини.
– Спину підвередив у п’ятдесят сьомому, – повідомив він. – Армія вже сходила на пси. Я вчасно вибрався. Вернувся в Лібертівілль. Пішов на залізопрокатний. Підзаробив грошенят. Потім пішов до Нормана Кобба, який «плімути» продавав… там, на тому місці, зара’ боулінг на Мейн-стрит… і замовив цю-во тачку. Я сказав: щоб вона мені була червоно-білою, модель наступного року. Червоною, як пожежна машина всередині. Так воно й вийшло. Коли я її забирав, на лічильнику було шість миль. Отак-от.
І він сплюнув.
Через плече Арні я глянув на лічильник пробігу. Скло на ньому було тьмяним, але масштаб руйнувань я таки прочитати зміг: 97 432. І шість десятих. Ісус би заплакав.
– Якщо ви цю машину так любите, навіщо продаєте? – спитав я.
Лебей повернувся до мене, і в його каламутних очах майнуло щось лячне.
– Що, синку, розумника із себе корчиш?
Я не відповів, але й очей не опустив.
Через дві хвилини, протягом яких тривала наша дуель поглядів (Арні на неї ані найменшої уваги не звернув – він повільно і з любов’ю водив рукою по задньому плавцю), він сказав:
– Не можу більше водити. Спина болить нелюдськи. Та й очі почали здавати.
І раптом до мене дійшло. В усякому разі, так я подумав. Якщо він правильні дати нам назвав, то йому вже сімдесят один. А починаючи з сімдесяти років у цьому штаті вас примушують щороку проходити перевірку зору й тільки після цього поновлюють права. Лебей або провалив перевірку зору, або боявся, що провалить. Так чи інакше, усе зводилося до одного. Аби не миритися з тією ганьбою, він виставив «плімут» на продаж. І після цього машина швидко зістаріла.
– Скільки ви за неї хочете? – знову спитав Арні.
О, він дочекатися не міг, коли ж його нарешті заріжуть.
Лебей підняв погляд у небо, неначе роздумував, чи скоро задощить. А коли знову подивився на Арні, то обдарував його широчезною приязною посмішкою до вух, яка аж занадто нагадувала мені ту, попередню, від самовдоволеного гівнюка.
– Та я оце просив три сотні, – відказав він. – Але ти мені до душі припав, хороший хлопчина. Як для тебе, то двісті пійсят.
– Господи Ісусе, – тільки й промовив я.
Але він добре розумів, хто його жертва, і достеменно знав, як забити між нами клин. Як казав мій дідуньо, цей не вчора з вантажівки з сіном навернувся.
– Добро, – грубо відрізав Лебей. – Не хоч – як хоч. У мене там серіал о пів на п’яту скоро починається. «На порозі ночі». Стараюся не пропускати. Почесали язиками, хлоп’ята, і харе. Бувайте здорові.
Арні зиркнув на мене з таким болем і злістю, що я мимоволі відступив на крок назад. А він наздогнав старого й узяв його за лікоть. Вони стали розмовляти. Усього я не чув, але бачив більш ніж достатньо. Старий комизився через уражену гордість. Арні щиро й від душі перепрошував. Старий
