хмар у несонячну осінню днину. Під їхнім пронизливим і намацувальним поглядом, коли він по-справжньому чимось цікавився, могло стати й незатишно. Але зараз у них застиг віддалений і замріяний вираз. – Зовсім це не шматок гівна.
Отоді я й запідозрив, що насправді в цьому криється щось більше, ніж просто раптове бажання Арні купити машину. Раніше він ніколи не виявляв цікавості до того, щоб стати власником авто; його цілком задовольняло їздити зі мною й давати на бензин чи педалити на своєму тришвидкісному. Та й для того, щоб на танці їздити, машина йому не була потрібна; наскільки мені відомо, в Арні ще ніколи в житті не було жодного побачення. То було щось інше. Любов чи щось до неї дуже подібне.
– Арні, примусь його хоча б завести її, – сказав я. – І підніми капот. Там під сподом калюжа натекла. Я думаю, десь може бути тріщина. Я правда вважаю…
– Дев’ять баксів позичити можеш? – він невідривно дивився мені в очі. І я здався. Витяг гаманець і дав йому дев’ять доларів.
– Дякую, Деннісе.
– Сам на себе тоді нарікатимеш.
Він не звернув уваги. Просто доклав мої дев’ять до своїх шістнадцяти й пішов туди, де біля машини стояв Лебей. Він простягнув гроші, і Лебей ретельно їх перерахував, слинячи великого пальця.
– Бронь лише на двадцять чотири години, ти ж розумієш, – сказав він.
– Так, сер, цього вистачить, – відповів Арні.
– Зара’ піду в хату й випишу тобі розписку. Як ти сказав, тебе звуть, солдате?
Арні злегка всміхнувся.
– Каннінґем. Арнольд Каннінґем.
Щось нерозбірливо буркнувши, Лебей рушив через свій недоглянутий газон до дверей чорного ходу. Зовнішні двері в нього були химерно-комбіновані, з алюмінію, з літерою посередині, перевитою стрічкою, – великою «Л».
Двері за ним грюкнули.
– Арні, він такий дивний. Він реально найобує т…
Але Арні вже не було поряд. Він сидів за кермом машини. З тим самим прицуцуватим виразом на обличчі.
Я підійшов спереду й пошукав, де відчиняється капот. Потягнув за трос, і з іржавим вереском капот піднявся, нагадавши мені записані на платівку звукові ефекти дому з привидами. З нього посипалися пластівці металу. Акумулятор був старезний «Оллстейт», а контакти так заросли зеленою корозією, що годі було розібрати, де плюс, а де – мінус. Я потягнув за повітряний фільтр і безрадісно втупився в чотирикамерний карбюратор, чорнющий, неначе вугільна шахта.
Я опустив капот і подався туди, де сидів Арні, водячи рукою по краю приладової панелі над спідометром, відкаліброваним на безмежно абсурдні 120 миль на годину. Хоч якісь машини так швидко їздять?
– Арні, по-моєму, блок двигуна тріснутий. Я правда так думаю. Ця тачка – брухт. Повний брухт. Якщо тобі треба колеса, за двісті п’ятдесят підшукаємо щось набагато краще. Серйозно. Набагато краще.
– Їй двадцять років, – відказав Арні. – Ти розумієш, що машина, коли їй
