до єдиного зручного стільця на кухні – віндзорського стільця з прикріпленою до сидіння подушечкою, що стояв побіля каміна. Тихо зітхнувши, він сів, витягнув люльку й недбало вибив з неї на підлогу рештки тютюну. Меґґі вмостилася в нього на колінах, обхопила рученятами за шию і, піднявши до батька гарненьке личко, почала свою вечірню гру: роздивлялася, як світло проблискує крізь коротку щетину його золотистої бороди.
– Як ся маєш, Фі? – спитав Педрік Клірі дружину.
– Нормально, Педді. Ти впорався сьогодні з отим нижнім лужком?
– Так, зробив геть усе. Завтра вранці зможу взятися за верхній. Але ж як я зморився, Боже милосердний!
– Ще б пак. Мак-Ферсон знову дав тобі оту вередливу стару шкапу?
– Авжеж! Чи дасть він мені чалого коня, щоби шкапу взяти собі?! Здається, у мене руки повисмикувалися з суглобів. Клянуся, це найвередливіша кобила в усій Новій Зеландії!
– Не переймайся. У старого Робертсона всі коні добрі, а ти скоро будеш у нього.
– Думаю, не скоро. – Педрік набив люльку грубим тютюном і витягнув вощений ґніт із великого глека, що стояв біля плити. Потім швидко тицьнув ним у вогонь, злегка прочинивши дверцята, – і ґніт зайнявся. Він відкинувся на спинку стільця й так міцно присмоктався до люльки, що вона аж забулькотіла. – Ну, як воно – почуватися чотирирічною, Меґґі? – спитав він доньку.
– Дуже добре, татку.
– Мама зробила тобі подарунок?
– Ой, татку, а як ви з мамою здогадалися, що мені хотілося Аґнесу?
– Аґнесу? – він зиркнув на Фіону і запитально підвів брову. – То її ім’я – Аґнеса?
– Так. Вона така гарна, татку. Цілий день на неї дивилася б.
– Їй пощастило, що вона має на що дивитися, – похмуро зауважила Фіона. – Джек та Г’юї відняли ляльку в бідолашної Меґґі, та ще й розгледіти її як слід не встигла.
– Що ж, хлопці є хлопці. Вони дуже пошкодили ляльку?
– Та ні. Нічого такого, що не можна було б полагодити. Френк застукав їх на гарячому, то вони не встигли завдати непоправної шкоди.
– Френк? А що він тут робив? Він мав цілий день бути в кузні! Треба вчасно зробити Гантеру ворота.
– Він працював на кузні цілий день. А сюди навідався по якийсь інструмент, – швидко відказала Фіона, бо знала: Педрік був до Френка аж занадто немилостивий.
– Ой, татку! Френк – мій найкращий брат! Він врятував мою Аґнесу від убивства, а після чаю приклеїть їй волосся.
– Це добре, – сонно мовив батько, відхиляючи голову на спинку, і заплющив очі.
Біля печі було жарко, але він, здавалося, цього не помічав; на лобі йому виступили блискучі краплини поту. Заклавши руки за голову, батько задрімав.
Саме від Педріка Клірі його дітям дісталося густе кучеряве волосся з рудуватими відтінками. Утім, ніхто з них не успадкував його яскраво-рудої чуприни. Він був
