вигадуй, чого нема. – Мати витерла почервонілі руки рушником для посуду і, схрестивши їх на грудях, тихо зітхнула. Вона поглянула на сина трохи занепокоєно, бо відчула, що його невдоволення сильніше за звичне нарікання трудяги на свою гірку долю.
– Френку, не варто будувати грандіозні плани. Бо, окрім халепи, нічого з того не буде. Ми – робочі люди, а це означає, що нам не судилося розбагатіти і найняти служницю. Задовольняйся тим, що маєш, будь тим, ким є. Коли ти таке кажеш, ти ображаєш татка, а він на це не заслуговує. Він не пиячить, не грає в карти і працює заради нас, як віл. Він ані копійки не залишає собі з зароблених грошей – все витрачається на нас із тобою.
Мускулисті плечі Френка роздратовано смикнулися, а смагляве обличчя посуворішало.
– А що поганого в тому, щоб хотіти від життя більше, ніж важкої й нудної праці? Хіба це погано, коли мені хочеться, щоб ти найняла служницю?
– Це погано тому, що так не буде! Ти ж знаєш, що ми не маємо грошей на твоє навчання в школі, а якщо ти не матимеш змоги ходити до школи, то ти станеш лише чорноробом, і ніким іншим! Твоя вимова, твій одяг і твої руки свідчать, що ти заробляєш на життя важкою фізичною працею. Як каже татко, «людина з мозолястими руками – це чесна людина».
Френк стенув плечима й більше нічого не сказав. Склавши вимиті тарілки, Фіона витягнула свій кошик для шиття та сіла в крісло Педді біля каміна, а Френк повернувся до лагодження ляльки.
– Бідолашна Меґґі! – раптом вихопилося в нього.
– Що таке?
– Коли ці поганці знущалися з її ляльки, вона стояла поруч і плакала так, наче її світ розпався на шматки і вже не варто жити. – Він поглянув на ляльку з частково приклеєним волоссям. – Це ж треба було таке ім’я придумати – Аґнеса! Звідки ж вона його взяла?
– Напевне, вона чула, як я розповідала про Аґнесу Фортеск’ю-Сміт.
– Коли я відібрав у хлопців ляльку й віддав їй, вона зазирнула Аґнесі в голову і мало не померла від страху. Щось у ляльчиних очах нажахало Меґґі, але я точно не знаю, що саме.
– Їй завжди ввижається те, чого нема.
– Шкода, що бракує грошей на школу. Дітлахи такі кмітливі.
– Ой, Френку! Якби побажання були кіньми, то жебраки їздили б верхи, – зморено зауважила мати. Тремтливою рукою Фіона потерла очі й глибоко встромила в’язальні шпиці в клубок сірої вовни.
– Більше не можу. Я так втомилася, що погано бачу.
– Йди спати, мамо. Я задмухаю лампи.
– Після того як пошурую в каміні.
– Я сам. – Френк підвівся з-за стола і заховав красиву порцелянову ляльку на кухонному столі за формою для випічки тортів – подалі від гріха. Втім, він не надто переймався тим, що Джек та Г’юї знову спробують заволодіти Аґнесою: вони боялися його помсти ще більше, аніж батькової, бо Френк мав дещо злостиву вдачу. У спілкуванні з матір’ю та сестрою це не виявлялося, а от молодші хлопці потерпали добряче.
З болем у серці Фіона дивилася
