гімну «Віра наших батьків», що їх видобувала зі шкільного піаніно сестра Катерина. І лише коли останній школяр зник у приміщенні школи, сестра Аґата змінила позу. Поважно шерехтячи по гравію саржевими спідницями, вона пішла туди, де на неї чекали Клірі.
Меґґі досі ніколи не бачила черниці й тепер ошелешено витріщилася на неї, роззявивши рота. А вигляд у черниці й справді був вкрай незвичний: три клаптика живої плоті – обличчя сестри Аґати і її руки. Решта – накрохмалені сліпучо-білі апостольник та нагрудник, товста мотузка з чотками на залізному кільці, що з’єднувало кінці широкого шкіряного пояса на дебеленькому стані сестри Аґати. Її шкіра була незмінно червоною від надміру власної чистоти та тиску гострих, як ножі, країв апостольника, що обрамляв її голову спереду, утворюючи те, що важко було назвати «лицем», бо надто відокремленим здавалося воно від решти тіла. По всьому її підборіддю, яке нагрудник безжально передавив навпіл, стирчали волосинки. Губ черниці майже не було видно, бо вона суворо стиснула їх тонкою ниткою, зосередившись на роздумах про свою тяжку просвітницьку місію в цій глухій глушині Британської імперії з перекрученими догори ногами порами року, хоча майже півсторіччя тому вона присяглася бути Христовою нареченою в затишному монастирі в Кілларні[3]. Окуляри у сталевій оправі безжально вчепилися їй у носа й утворили на ньому дві невеличкі яскраво-червоні мітки, а крізь скло видніли підозріло примружені очі, блідо-блакитні й злі.
– І чому ж ви спізнилися, Роберте Клірі? – гаркнула сестра Аґата; її ірландський акцент як за водою пішов.
– Вибачте, сестро, – дерев’яним тоном відповів Боб, і досі не зводячи блакитно-зелених очей із тремтливого кінчика палиці, якою черниця помахувала туди-сюди.
– Чому ви спізнилися? – повторила сестра.
– Вибачте, сестро.
– Сьогодні перший ранок нового навчального року, Роберте Клірі, й мені думається, що принаймні цього разу ви могли б, перемігши самого себе, прийти вчасно.
Меґґі затремтіла, але опанувала себе і набралася мужності говорити.
– Ой, сестро, вибачте, це була моя провина! – пискнула вона.
Блідо-блакитні очі перемістилися з Боба на Меґґі й, здавалося, пронизали її наскрізь і зазирнули в самісіньку глибину її душі. А Меґґі стояла, витріщившись на черницю безневинно-щиро, і не усвідомлювала, що порушила перше правило поведінки в смертельному двобої між вчителями та учнями, що тривав із незапам’ятних часів: мовчи, доки тебе не спитають. Боб швидко хвицнув її ногою по нозі, й дівчинка ошелешено поглянула на брата.
– А чому це була ваша провина? – спитала черниця холодним та зловісним тоном, який Меґґі ще ніколи не доводилося чути.
– Ну, за столом я виблювала, і все протекло мені на підштаники, тому мамі довелося мити мене і перевдягати, тому ми всі й спізнилися, – безхитрісно пояснила Меґґі.
Обличчя
Містечко на південному заході Ірландії.
